У дослідженні лесбійської* історії в Україні брала участь Анна Bfree — киянка, яка є однією із засновниць жіночого столичного футбольного клубу «NRG». Цей аматорський футбольний клуб об’єднував лесбійок* з Києва у спорті та поза ним, творив навколо себе спільноту лесбійок*, які брали участь у спорті як глядачки чи розважалися на афтерпаті. Нижче наводимо частину інтерв’ю з Анною повністю.
Анна Bfree: (…) Я дуже люблю спорт. Завжди хотіла грати в футбол, але в мене ніколи не було можливості. Коли я була ще дитиною в школі, дівчатам було заборонено грати в футбол, що мене завжди дуже сильно бісило. Ми (дівчата — прим. авт.) мали грати в гандбол. І я не розумію, чому [саме в гандбол].
Це був 2003 рік. Ми грали у футбол з пацанами в дворі, але це був весь мій досвід. А тут мені щось стрельнуло в голову, що я хочу пограти, тому я зібрала всіх, кого могла. І це була абсолютно не лесбійська тусовка. Це були мої друзі, друзі друзів, якісь хлопці… Але була одна дівчина з тусні, яка була журналісткою в «Газеті по-київськи». Вона написала статтю, що от там дівчата грають у футбол в парку «Дружби народів», ось емейл, хто хоче — приходьте. Потім це стало легендарним місцем.
Ти залишила свою електронну адресу?
Так. І от тут все і почалося. Мені написали декілька ключових людей, які з нами залишилися на багато-багато років. І ми почали грати. Футболом це назвати не можна, це було таке штовхання м’ячика.
Ви почали зустрічатися в парку «Дружби народів»?
Так, кожну неділю туди приходили. Ті, кому було цікаво, ставили рюкзаки [замість воріт] і грали. Там не було ніякої площадки, звісно. Кому було не цікаво… Туди вже почали підтягуватися з «тематичної» тусовки, і вони там сиділи просто як глядачки. Після гри ми всі збиралися, кудись ішли, на більярд, туди-сюди.
А куди ви йшли зазвичай?
Ми тусили чомусь на Оболоні. Мабуть тому, що багато людей жили саме там. І ніякого спеціального місця не було, але нас було багато. Тобто 20-30 людей кудись приходили, сиділи.
Потім за кілька років ми ще відкрили волейбольний напрямок. Ми грали на Оболонській набережній. І туди теж приходило багато народу. І це теж було досить цікаво.
У якому році ти заснувала клуб «NRG»?
Перші ігри в нас відбулися у 2003 році. А у 2003-2004 роках почали приходити люди не просто пограти, а ті, хто хотів щось створювати. Це найголовніше — якщо є люди, які горять якоюсь ідеєю, то тільки тоді можливо щось робити. Нас було п’ятеро дуже активних людей.
Це були жінки?
Так, всі жінки. І у 2005 році в нашої колежанки зародилась ідея заснувати клуб. І тоді мені не було зрозуміло навіщо. Ну, граємо, то й граємо. Але це було рішення про ріст.
Ми не зареєстрували нашу організацію, бо тоді в Україні було дуже складно зробити цю НГОшку. Ну, і ми не були готові. Але ми назвались клубом. Ми придумали ім’я, ми придумали кольори, логотип.
А як це все придумувалось? Чому «Енерджи»?
«Енерджи» придумала наша воротарка, бо ми не могли вигадати назву близько року. Ми писалися як три великі літери «NRG», і воно й звучить як «енерджи», і це нам дуже підходило. Плюс ми ще гралися з абревіатурою, розшифровували її, як «non-regular girls», тобто «нетипові дівчата». Ніякої суперглобальної ідеї не було. Але воно підходило і приклеїлось, і всі нас потім знали як «NRG».
Було дуже багато всього… Я колись писала мемуари про клуб одній нашій подрузі. Але в неї потім полетів скайп, і все пропало.
О, ні!
Стільки було приколів, стільки різних історій. І це все на ентузіазмі, потому шо ми всі кайфували від того, що робили.
Ви всі працювали водночас?
Ну, так, звичайно.
У спортивній сфері?
Ні, ніхто в спортивній сфері не працював. Ніхто з нас не були тоді професійними спортсменками, ніхто толком не грав у футбол. Але згодом до нас почали приходити молодші дівчата, які трошки грали, вони були підготовлені. Потім на тренування почали приходити колишні професійні футболістки, і вони стали навчати тих, хто взагалі був нулячий. І таким чином воно трошки більше стало схоже на футбол. Але ті п’ятеро, хто робили цей клуб, були лесбійки. І ми ніколи не позиціонували себе [як лесбійський футбольний клуб], бо це було небезпечно. Але ми були завжди відкриті до всіх. Хто хотів — приходив. Крім чоловіків, бо ну навіщо?.. Але такою була ідея — повна толерантність, ніхто нікого не засуджував, не примушував.
Бо траплялися дикі історії, наприклад, серед тих професійних футболісток, які приходили. Наприклад, був у професійній команді культ лесбійства, коли гетеросексуальних дівчат примушували спати з жінками.
Як так?
Отаке теж було.
Ти маєш на увазі в «NRG»?
Ні, ні, боже збав. У професійному футболі. Не в київській команді, я не буду говорити про те, яка саме це була команда. І, може, я й не пам’ятаю.
І було й навпаки, коли тренери-чоловіки примушували [жінок] спати з ними. І це все — це було абсолютно не про нас. У нас були всі рівні, всі вільні. Кожен робив, що хотів, тільки щоб через це не було погано комусь іншому. В принципі, ми так і жили. Дуже мало в нас було якихось конфліктів. За всі роки (а років вже 15) лише одну людину було виключено з членів клубу за поведінку, яку, ми вважали, не може проявляти член клубу.
Через нас пройшло дуже багато людей за всі ці роки. Я намагалась порахувати [скільки саме людей було], але це неможливо зробити. Хтось приходив на одне тренування, хтось залишався на роки. Я думаю, що це сотні дівчат, жінок віком від 13 до 50 з чимось. Ми абсолютно відкриті.
Дітей ми раніше не брали, бо тут така «тема», і ми не хотіли, щоб діти щось бачили чи чули. І ми, звісно, не допустили б нічого по відношенню до тринадцятилітніх.
Багато лесбійок згадують зустрічі в парку «Дружби народів». Всі згадують, як було класно, як проводили час. А ти як це згадуєш? Просто як гру у футбол?
Гра — ну, така, на результат — була, в принципі, ні до чого. Це був спосіб всім зустрітись, потусити, поспілкуватись, комусь там знайти пару (для мене особисто це не було метою клубу, але це звичайно, що це було). Замість цієї дурнуватої «стометровки» в центрі, яку я просто ненавиділа. Це були якісь дурні малолєтки.
А ти почувалася відповідальною, коли організовувала щотижневі тренування та інші події?
Ні. Я ніколи не була «Я — як клуб», бо нас взагалі було багато. І якщо [в «NRG»] була б тільки одна я, то я вже давно б перегоріла і все кинула б. Але ми були дуже дружні, називали себе сімєйкою. І ми організовували не тільки це. Наприклад, ми організовували «Веселі старти» — це для людей, які хочуть щось поробити, посміятися, але не люблять спорт. Ми робили там змагання з резинок, оцих з дитинства.
Де ви це робили?
Де тільки не робили. «Веселих стартів» багато було, десь п’ять, мабуть. Були конкурси на відкритому повітрі в парку «Дружби народів», це ми раз з «Інсайтом» робили. Були події в закритому приміщенні: всілякі дартси, тир, чого тільки не було. Ми намагались трошки розшевелити [публіку], щоб вони не тільки пили.
Для тебе це була ціль? Ти кажеш, що спочатку збирались, щоб пограти, а потім ти теж увійшла в цей лесбійський активізм через спорт. Це стало активізмом?
Ми не були таким вже й лесбійським активізмом.
Але ж ви формували спільноту довкола вас.
Ми формували спільноту, так. Вона не дуже то формувалась, насправді. Ми це бачили набагато масштабніше, ніж це було.
А як ви це бачили?
Ми думали, що будемо в спорт втягувати людей. А люди приходили, сиділи… Це, в принципі, теж непогано. У 2005-му ми вперше поїхали в Угорщину на спортивно-гейську конференцію. Бо це було дуже популярно в Європі. Було багато команд і клубів, движняк, і гроші крутяться. Вони [організатори в Угорщині] це оплатили, бо ми не в змозі були. І це наче розплющило нам очі на те, як це [організація ЛГБТ-спорту] може відбуватися. І ми хотіли робити таке саме в Україні, але стикнулися з тим, що в Україні нікому нічого не потрібно. В принципі, людям також, вони щасливі, коли для них щось робиться, а самі не хочуть. Так не буває. Тобто якщо в Німеччині робиться масштабний турнір, то у них там, умовно, 100 волентерів готові [працювати]. У нас було дуже складно з цим. Ну, і зараз теж. Люди дуже пасивні. Ми щось намагались робити, щось виходило, щось ні, якісь проєкти були цікаві, якісь ні. Ми і благодійні проєкти намагались робити — і в дитячий будинок їздили, де ми грали з дітьми. Тобто ми намагались робити різні речі.
Коли у 2005-му «NRG» стала організацією, ви припинили тренування? Як ви почали працювати?
У 2004 році я абсолютно випадково колись йшла у своїх справах і побачила, що тренується жіноча команда з тренером. І це теж було для мене відкриття — о, може бути й тренер. Я напросилась [грати] з ними. Вони були раді. Це [заняття] було від якоїсь корпорації, вони їм оплачували все. Це було дуже гарне поле на Святошині. І я почала там тренуватись, мені дуже сподобалось, бо там почали показувати, що таке футбол. І я почала туди притягувати своїх. Вони були теж не проти, бо їх було небагато. Якраз стало вистачати на нормальне тренування. Потім я переїхала до Пітера у 2004-му і залишила там [у клубі на Святошині] іншу нашу співзасновницю.
І вона там залишилась і продовжила оце «перетягування». І ми на багато років заціпились за цим тренером. Тобто ми тренувалися як їхня команда, але почали їздити на гейські турніри як «NRG», намагатись організовувати щось своє.
Скільки вас було?
Десь десять.
Постійних членкинь?
Постійних толком ніколи й не було, хтось приходив, хтось йшов. Оце з тих пір тільки я і залишилась. Але на довший час, тобто кілька років, теж багато хто залишалися.
З тією командою ми були закритою командою, а як «NRG» ми були відкритою. Таке подвійне життя. Скільки ми могли з тих тренувань, стільки і взяли. Все більше і більше до нас почало приходити професійних футболісток.
Ви тренувалися з тією святошинською групою і самі робили тренування?
Самі не робили тренування, бо не було грошей. Ми мали безкоштовно зал і тренера, чому б ні? Нас все влаштовувало. У 2004 році я познайомилася з московською лесбійською футбольною командою. Я трошки пограла з ними в Москві. А потім ми [«NRG»] вирішили, що зробимо товариську зустріч із ними. Я витягнула київських у Москву, а сама приїхала з Пітера, де жила на той час. І це була наша перша офіційна зустріч. Десь є стаття про неї і фотки. Це було дуже класно. Це був перший виїзд. Вони нас тоді в гей-клуб потягли, таких клубів у нас тоді не було. І це була у всіх розуміннях дуже класна поїздка.
Клуб лесбійський чи гей-клуб?
Я думаю, що гейський, бо в Москві тоді не було [лесбійських]. А може й було, не знаю. Якось ми там сиділи і нормально було. А в Пітері тоді був лесбійський клуб. Так, у Москві не було, а в Пітері був.
А потім, на наступний рік, тобто 2005-й, ми вже запросили їх до себе. Зіграли свій перший турнір у Києві на чотири команди. Не змогли порахувати, хто виграв. Бо досвіду не було, трохи ми тоді облажались. Але мир, дружба, жвачка тоді була. І так ми задружили з цією командою. «Крылья» вони тоді називались. І почали їздити — вони до нас, ми до них — так кожного року. Потім ми зробили наступний [турнір], вже шість команд було. Потім з’їздили на Прайд в Молдову, подивились як там, теж пограли. Так ми почали трошки брати участь у заходах. Просто правозахисні заходи були трошки не наша тема, і ми ніколи не заглиблювались у це. Ми хотіли займатися спортом, і ми знайомились у Європі зі спортивними клубами, з лесбійськими в тому числі, з гейськими. Дуже багато в Німеччину тоді їздили, вони нам сплачували за участь. І ми почали розширюватись тут [у Києві]: грали в футбол, і баскетбол, і волейбол — все, що тільки можна. Особливо якщо нас запрошували на турнір. Боулінг? Нема питань — сіли і поїхали. Єдине, ми так і не змогли поїхати на плавання, бо ніхто плавати не вмів, але дуже хотіли.
Ми почали знаходити кураторів у кожному виді спорту. Я була кураторкою по футболу, була людина по волейболу, була по баскетболу. Це в найкращі роки розквіту [«NRG»]. Ми все далі відходили від лесбійської теми. У баскетбольній команді вже не було нікого [з лесбійок], у волейбольній — пів на пів, у футбольній було багато ще [лесбійок]. Ну, а потім люди втомлювалися, горіти цим багато років дуже важко, бо оцей активізм — він виснажує, трапляється багато розчарувань. Багато позитиву стається, звичайно, також, але коли робиш, робиш, а люди: «Ну, добре, ну, сходимо», — воно трошки напрягає.
Ми дійсно зробили дуже багато при нульовій підтримці, бо все, що робилось — або зі своїх зарплат, або скидувались, як воно відбувається і зараз. З 2012 року єдина підтримка — це Fare Network, європейська організація за толерантність, за недискримінацію, абсолютно наша тема. І вони підтримують турніри. Трішечки, але краще, ніж нічого.
Ти продовжуєш зараз брати участь у роботі «NRG»?
У якийсь момент (думаю, це був 2013 рік) усі пішли, всі втомилися, і я зрозуміла, що я більше не можу. 10 років — це багато. І я хотіла зробити перерву, але дуже шкода було кидати, бо була команда, і потрібна була якась інша людина, котра б це [організаційну роботу] підхопила. Ми були дуже щасливі, що така людина була. І вона з 2013 року тягне на собі, теж на голому ентузіазмі, теж втомлюється, теж бувають піки депресії та втоми, але, тьху-тьху, не кидає. Я намагаюся допомагати, але останні два роки мене немає тут [в Україні]. На відстані це неможливо робити.
А як ви заснували форум «NRG»? Яким ти його пам’ятаєш?
Ми почали з форуму, щоб підтягувати людей до себе.
Це в якому році?
У 2004-му.
Це той форум, який доступний і зараз?
Думаю, так, але я вже багато років туди не заходила. Думаю, він мертвий. До речі, цікаво подивитись на нього. Тоді «Жінфорум» був (форум на сайті ГО «Жіночої мережі»). Лайма тоді була супер активістом, вона дуже горіла за права людини, права лесбійок. Прізвище навіть поміняла на Гейдар з Гайдар. У нас була різна аудиторія. Тому ми заснували свій форум. І наш був більше про «ха-ха, хі-хі», чати, спорт.
А заснував форум хто?
Заснували ми, назначили модераторів. Спочатку на форумі було десь чотири чи п’ять розділів та модераторів, а основні — це чат і спорт. «Спорт» був майже пустий, ми там анонси давали. А в чату була шалена популярність.
А ти як думаєш, чому так?
Тоді був час форумів, ніяких соціальних мереж тоді не було. Форум — це була єдина площадка, де можна було поговорити, знайти когось. Це не був сайт для побачень.
Чи форум починався як онлайн-платформа для членкинь «NRG», а потім вже інші жінки, не гравчині, приєдналися?
Туди додавалися друзі друзів. Ми його ніколи не піарили якось, воно само розвивалось. А потім побачили, що на форумі настільки багато людей, що треба було розбивати ще. Порозбивали форум на різні гілки, розділи, поназначали інших модераторів. Так, люди волонтерили. Хороше було місце цей форум, він був живий. Оце було найцікавіше. Я там не сиділа, бо в мене не було стільки часу сидіти там теревенити. І воно було мені нецікаво. А для «NRG» гарний був ресурс.
Я знайшла одну з подій, яку ви організовували в якомусь кафе. Це була реєстрація нових членкинь. Це ви проводили кожен рік?
Ні, це було один чи два рази. Ми дійшли до усвідомлення, що хочемо якось формалізувати цей процес, придумали правила, надрукували членські білети, все так зробили красиво. Ми намагалися розширити волонтерську базу. Люди були дуже щасливі, бо коли так офіційно робиш це — це цікаво.
А яке це було кафе?
Звичайне кафе, яке ми просто винайняли. Я пам’ятаю, що це був «Папа Джон», один із них. Він вже закрився, а був на вулиці Воровського (зараз Бульварно-Кудрявська вулиця — прим. авт.). Там зараз знаходиться якась піцерія. Бо «Бродячої собаки» вже тоді не було. Ну, і, знову ж таки, ми не знали, як відреагують гетеросексуалки, якщо ми їх у гей-кафе запросимо. Бо це вже була досить тонка «тема».
А ті кандидатки-гетеросексуальки знали, що в клубі може бути багато лесбійок*?
Близькі — ті, з ким ми були друзями — знали. Їм було все одно. Ті, хто перший раз прийшов, могли бути і шоковані, я так думаю. Ну, хоча в нас ніколи не було проблем з цим. Не пам’ятаю, щоб хтось казав: «Боже, що, лесбіянка? Більше не прийду». Може, хтось думав так, але відкрито ніколи не казав. Взагалі, це було одне з наших завдань. Ми спочатку зробили цю подію, а потім усвідомили, що коли ти збираєш різних людей і вони про тебе дізнаються і нормально до цього відносяться, це підвищує толерантність загалом у суспільстві. Бо це не якийсь там образ лесбійки…
Абстрактне щось…
…Абстрактне щось, а це реальна людина з якою ти дружиш і яка до тебе не чіпляється, бо це якось дико. Це ламає стереотипи, і це якраз то, що треба.
Я особисто вважаю, що чим більше у тебе (у натурала) знайомих геїв, тим ти більше стаєш за них [в обороні]. І коли людина так активно проти і думає, що вона не знає жодної гомосексуальної людини, то це, звичайно, помилка, бо всі знають. Просто не всі знають, що вони знають.
І зараз з тих часів у нас багато [гетеросексуальних] людей залишилось, і ми класні друзі. Я дуже щаслива, що ці люди знайшлись.
«NRG» зараз далі існує?
Так. Як футбольний клуб, не як якийсь «тематичний» клуб. Але всі все знають зараз. Ми, звісно, банери не розвішуємо, що ми лесбійки. Але нові люди коли приходять, я думаю, досить швидко все розуміють. Просто вже немає тієї основи, яка просувала на Європу щось там. Наприклад, були ці «Гей-ігри» (Gay Games — прим. авт.), і я була їхнім амбасадором в Україні, намагалася залучити людей, підвищити обізнаність. Ніхто ж нічого не знає, що там у Європі, а туса там велика. І коли ми могли — ми їздили, але зараз їм [Європі] не дуже цікаво таке. Ми переорієнтувалися на більш професійний футбольний розвиток, намагалися пограти в лігах. Потім зрозуміли, що ліги — це не зовсім те.
Чому?
Бо держава має це розвивати, вона це не робить. Це обов’язок і завдання з UEFA до нашої федерації, і десь оце, включно з грошима, на цьому шляху губиться. І я особисто не хочу в цьому брати участь. Тому для мене соціальний напрямок зараз цікавий. Пограти з дітьми з неповних сімей, з переселенців, з якимось вадами здоров’я, щось таке. Ми би зробили дитячу школу, просто немає грошей зараз.
Дитячу — у сенсі для дівчаток?
Так, футбольну школу для дівчат. У нас є тренери, ліцензовані для цього, є бажання — немає підтримки.
От у такому вигляді «NRG» існує. Хто його зна, скільки ще проіснує на голому ентузіазмі, подивимось. Будуть активісти — буде й «NRG».