Серед циклічних подій на лесбійській* сцені у минулому наперед виступають кілька: жіночий літній табір під Полтавою, про який ми написали тут, а також спортивно-розважальний триденний фестиваль «Темные ночи» (російською «Темні ночі»; в оригіналі є важливий нюанс — це гра значень і звучання російських слів «темный» та «тёмный», саме гра з поняттям «тема», що в минулому означало «все лесбійське або лесбійська тусовка» і часом досі вживається у цьому сенсі).
У 2000-х великою частиною лесбійської спільноти в Україні були спортивні розваги. Можливо, преференція такого способу відпочинку серед лесбійок мала витоки із загального ставлення до активного відпочинку в Україні, який, звісно, походив ще з піонерського, чи пак загальнорадянського розуміння фізкульту, а також завдячував популярності таких передач як «Форт Буаяр», «Ігри патріотів» тощо. Одним словом, у 2000-х ігри та фізкультурні активності були способом згромаджування лесбійок*, чого вже не можна спостерігати сьогодні.
Тому «Темные ночи» потрапили в десятку, бо відповідали на основні потреби лесбійок: аматорські спортивні розваги, алкоголь, інтеграційний елемент і розважальна програма.
Ольга «Байка» про «Темные ночи»
Була одна дівчина Кіра, вона робила фестиваль «Темные ночи», вона була натхненницею і по суті матір’ю фестивалю, як першого, так і другого. «Жіноча мережа» підтримувала другий фестиваль як інформаційний партнер. Деякі учасниці «Жіночої мережі» вкладалися фінансово в «Темные ночи», але це був приватний добровільний внесок, не бізнес-проєкт. Ми не чекали, що отримаємо прибуток, в ті часи якраз ми всі дуже добре заробляли і просто сплатили всі потрібні витрати, від охорони до їжі.
Ми таким чином вкладали гроші ще кілька разів – то у вечірки на кораблику, то театральні аматорські постановки. «Жіноча мережа» постійно була інформаційним партнером, але фінанси були особисті та всі розуміли, що доходу не буде, просто не вистачало розваг і ми самі їх собі влаштовували.
Відбувалися «Темные ночи» в лісі на території Пущі-Водиці. Два дні він тривав. На першому я не була, він був схожий, але не так добре організований, мені здається. Намети ми теж брали, були дві команди дівчат, заздалегідь зареєстрованих. Грали ми в ось ці веселі ігри, щось там принести, грали в волейбол, потім театральні постановки ставили. Потім хто вигравав — отримував грамоти. Можна було пити, їжу ми там готували теж самі. Ну, це було все на внески, щоб брати участь, треба було сплатити за інвентар, за все це на 2-3 дні. Теж це був такий дивний досвід, чуваки, які нас охороняли, теж так лаялися, а потім звикли і всіх там ганяли. В Пущі ж усі гуляють, хоча це далеко було, не особливо й гуляли. Ну, просто мало чого, там, шашлики, всякі п’яні…
За три дні ми так втомилися, тому що ти бігаєш, організовуєш, домовляєшся, їжа, там, підрахунки. Ми ж ще не професійні організатори. Просто хотіли, щоб були дівчата, було весело, ржачно і все таке. Там не було такого навчання цілеспрямованого, це була така соціалізація. І собі ж робили дозвілля, якого не було.
Нижче — фрагмент з інтерв’ю із засновницею й організаторкою лесбійського* фестивалю «Темные ночи» Кірою та її партнеркою Ніною, яка також у свій час брала участь у фестивалі.
Кіра: Спочатку я не прагнула потрапити в [лесбійський*] рух. Ми з Лаймою познайомитися за збігом обставин. А до цього ми проводили час своєю компанією, у нас вже була певна група жінок, ми вже робили якісь дрібні заходи, як, наприклад, вечірки або просто збиралися десь разом у клубі по п’ятницях. До 2007 року ми, напевно, нічого масштабного не робили. А в 2007 році зробили перший фестиваль «Темные ночи».
Як саме з’явилися «Темные ночи»?
Ніна: Я була на останньому [фестивалі]. Кірусі вже не було в країні, а я перейняла від дружини традицію, і ми з Ленні Емсон та ЛГБТ-асоціацією «Ліга» пару років тому провели вже нові «Темные ночи».
Кіра: Ситуація була така, що ніякого безпечного простору, крім полтавського жіночого табору, [на той час у 2007 році] не було.
Ніна: При цьому організаторки з «Жіночої мережі» реально робили відбір.
Кіра: З нашим фестивалем була інша історія. Ми хотіли створити простір для того, щоб люди могли спілкуватися або провести вільний час, канікули разом, ще щось. Це була мрія. Існує ж воно десь там, за кордоном: круїзи, якісь ЛГБТ-фестивалі, про які ми взагалі тільки чули. Хтось тоді вже їздив на прайди [в Європу]. І я подумала: «Чому у нас немає безпечного простору для дівчат, де ми б могли хоча б зібратися?». Щоб нас об’єднував не просто алкоголь — це було характерно, якщо бути чесною. На початку 2000-х не так вже й багато було активностей, які дівчата могли собі дозволити. Як правило, це була випивка і… футбол. (Сміється.) Дві крайності: спорт і алкоголь.
І я подумала, що було б чудово зробити якийсь захід не на один день, а хоча б на два-три дні. Ми могли б зібрати людей з певною метою, з ідеєю. Зробити, наприклад, команди, і щоб ці команди проходили смішні або якісь інтелектуальні, творчі, спортивні конкурси. А це ж командоутворення, знайомства, це більш здорове, екологічне проведення часу, ніж просто звичайна лесбійська тусовка. Ми робили, наприклад, «кораблики», вечірки, на яких теж були люди, які просто… Ну, вечірка — це зрозуміло яка мета. А то була більш глибока ідея: зібрати в безпечний простір, зарядити феміністичними ідеями, зробити людей ближчими, підняти і мобілізувати спільноту. Щоб дівчата зрозуміли, що вони не одні, нас багато і ми можемо разом створити щось більше, ніж просто п’яне побачення на «стометрівці». Щоб далі разом робити щось нове, цікаве, креативне. Завдяки цьому я познайомилася з купою цікавих дівчат по всій Україні.
Коли мені в голову прийшла ця ідея, я зверталась до організацій… Прийшла в «Інсайт», «NRG», «Жіночу мережу» і кажу: «Подруги, давайте зробимо!». Вони такі: «Ми можемо взяти участь, але не готові це організовувати. Ми можемо вам допомогти, взявши участь, наприклад, або когось відправити». Кажу: «Дуже дякую».
Проте я все одно знайшла однодумиць. Вони прорекламували, допомогли. Лайма зробила якийсь інформаційний вкид для ЗМІ. Там була смішна ситуація. У Лайми в медіа були знайомі, вона їм написала прес-реліз, розіслала. А у мене тато тоді працював на радіо УТ-1, і мені зателефонувала жінка з радіо і каже: «Ось я з УТ-1 радіо, ми знаємо, що буде проходити такий-то фестиваль. Розкажіть нам про цей фестиваль». Я розповіла, а тато прибігає і каже: «Ой, ти сьогодні у нас виходила в ефірі!». Було смішно.
В принципі, як такої сильної допомоги не було, але була моральна підтримка. На першому фестивалі ми робили реєстраційну форму, невеликий символічний внесок, тільки для того, щоб покрити оренду наметів. Ми на території Пущі-Водиці під Києвом знайшли галявину безкоштовну (сміється).
«Ми» — це хто саме?
Кіра: Це була Оля [«Байка»], Ленні Емсон та ще кілька осіб… У 2007 році відбувся перший фестиваль. На ньому було мало людей, з організаторками — приблизно 40. Ми на галявині розбили табір, поставили тенти та намети. Було гарно. Ми зробили конкурсну програму на всі три дні. Ми подбали про безпеку, взяли охорону. І реально, це був перший такий досвід, коли ми зібрали величезну кількість людей.
І що ви робили ці три дні?
Кіра: У нас прям всі три дні були розписані. Були конкурси, ми об’єднали людей в команди. Вони назвали свої команди, зробили собі представлення, з лого, свій стиль, ну, як під час звичайного командоутворення на будь-якому тренінгу. Це як будь-який корпоратив.
Потім у нас був розклад з різними заходами: смішні естафети, лінії перешкод, надування кульок, запливи, дістати щось зі ставка — таке спортивне, ще щось зробити, зварити борщ (сміється). Потім потрібно було поставити виставу: давалося дві години, щоб написати сценарій на основі набору слів, який треба було використати. Це було дуже смішно. Потім були посиденьки вечірні: гітари, перегляд фільму з проектором. Фестиваль тривав з обіду п’ятниці до середини дня неділі. На кожному етапі підраховувалися бали, в кінці учасниці отримували призи, кубок і дипломи для всіх. Такий собі аналог дитячого табору відпочинку. Люди знайомилися, відчували командний дух, розуміли, що люди бувають різні, лесбійки бувають абсолютно різні. У нас були сімейні пари з дітьми, спортсменки, інтелектуалки — хто завгодно. Було дуже цікаво.
Були учасниці не тільки з Києва?
Кіра: Так. На фестиваль приїжджали з Одеси, зі Львова і декілька звідкись ще. Ну, це тому, що в 2007-му було мало людей. У 2008 році, коли ми зробили наступний фестиваль, була реально майже вся Україна: з Житомира, Херсона, Миколаєва, Львова, з Одеси та Харкова було по дві команди. Реально, у нас тільки зареєстрованих учасниць було дев’яносто з чимось людей, а на вечірку в суботу ввечері приїхало ще більше, там вся галявина була просто забита… не було куди яблуку впасти. Я такої кількості лесбійок в житті не бачила!
У 2008 році була дуже велика програма. У нас вже і бар був, кеглі з пивом, і генератори. Ми вже самі зробили виставу — організаторки самі написали сценарій і грали головні ролі.
А чи залишилися у вас фотографії?
Кіра: У нас є фотографії з вистав і конкурсів.
Скільки тривало це?
Кіра: Це було 2 роки поспіль. Потім всі роз’їхалися. Через кілька років ще був один фестиваль, і він був останній.
А чому ви через кілька років знову зробили фестиваль? Ностальгія?
Кіра: Так, ми хотіли якось відновити, зробити в іншому форматі, тому що нове покоління прийшло, історія втрачається, люди не пам’ятають.
Коли був останній раз?
Ніна: Або подивлюся фотографії, тому що зараз не пам’ятаю, Ленні Емсон має знати.
Кіра: Він організовував останній, а мене вже не було в Україні.
Ніна: А я проводила там тренінги про комунікації.
Цей останній фестиваль, на вашу думку, пройшов вдало чи не дуже?
Ніна: Він був дуже професійний, тому що його організовував Ленні Емсон та ЛГБТ-асоціація «ЛІГА», одесько-миколаївська організація. Він був кардинально іншим. Якщо те, що робила Кіра з Ленні до цього, було зроблене «спільнотою для спільноти», то останній, оскільки він вже організовувався за фінансової підтримки «ЛІГИ», то вони вже змогли запрошувати різного роду фахівчинь до участі.
Наприклад, вони запросили гінекологиню, яка проводила кілька лекцій на тему жіночого репродуктивного здоров’я, безпечних сексуальних практик, плюс був майстер-клас про надання першої медичної допомоги. Мене вони покликали — я на той момент вже була тренеркою і проводила тренінги з академії мистецтва спілкування на розвиток комунікації. По суті, вони самі сформували програму, що для них було важливо в цьому фестивалі. Він ніби зберіг свої елементи — те, що Кіра говорила про команди, про конкурси, — але крім цього там ще були обов’язкові заходи, які були проведені, тому що потрібно було дати цю інформацію жіночій спільноті.
Кіра: І плюс, на наших фестивалях… ми були настільки неформальні, що у нас були препаті і афтепаті в клубі «Депешмод». А потім ми ще в цьому клубі влаштовували вечірки… Ми самі зробили виставу «Монологи вагіни», потім зробили ще одну виставу, яку написали самі. І потім зробили кілька вечірок, поетичні та музичні вечори. Ми там музику грали, авторські пісні, все таке. Це був свого роду літньо-зимовий сезон. Це те, що ми робили для спільноти, самі для себе, своїми засобами, можливостями, ресурсами, грошима. Ми нікого ні про що не просили, ніяких донорів. Ми намагалися відбити ці вечірки за рахунок продажу алкоголю, звичайно (сміється). Але це не вдавалося, тому що все одно вечірки йшли в мінус для нас.
Ти і твої подруги робили це з власного бажання?
Кіра: Так, це просто було для спільноти. Ми робили самі для себе, щоб десь були місця, де ми відчували б себе серед своїх, безпечно. Щоб інші люди бачили, що інше життя можливе, що ми не маргіналки. Для 2000-х років це було дуже важливо. Зараз теж важливо, але зараз вже більш відкрите суспільство, інформація більш доступна. Бо коли інтернет — це форуми, а на форумах ті ж самі гомофобні люди сидять… Гомофобні лесбійки, я маю на увазі. (Сміється.) Пишуть якусь фігню з приводу ідентичності: «У тебе чоловіка нормального не було» або щось в цьому роді. Люди не вірили в існування адекватних людей, тому для нас було важливо створити такий простір. І ми реально цим горіли.
Знайшли історичні неточності або вам є що доповнити до цих історій та фактів? Пишіть нам на електронну адресу lesbian.archive.ua@gmail.com.
Титульна ілюстрація: @my_pet_spider