Феміністична організація «Жіноча мережа» за роки свого існування вела різного роду діяльність: організовувала акції, займалася просвітою, утримувала форум тощо. Однак, мабуть, чи не найзнаковішим і таким, що залишив довготривалий слід на феміністичному та лесбійському активістському українському русі, та й у житті багатьох лесбійок* в Україні, був циклічний літній феміністично-лесбіський активістський табір під Полтавою. У свій час це був свіжий підхід до виховання й інтеграції феміністичних та ЛГБТ-активісток в Україні. 

«Жіноча мережа» збирала на літній інтенсив не тільки жінок із Києва, а й з різних регіонів України. Завдяки табору виросло чимале покоління активісток і діячок руху, які після пройденого ставали активними у своїх містах і сьогодні продовжують діяльність в ЛГБТ- та феміністичному русі. Понад тиждень інтенсивних тренінгів, лекцій та вправ в усамітненому місці між виключно жінками був важливим періодом для тих багатьох лесбійок*, які встигли побувати на одному (чи й більше, а часом і на кожному) з семи з’їздів табору, тому що це був простір, де вони змогли отримати знання, підтримку, відчуття спільноти, здобути сили діяти. 

Нижче — пряма мова учасниць літнього табору «Жіночої мережі».

Ольга «Байка», Київ

Я була два рази у таборі від «Жіночої мережі». Взагалі така крута штука. Загалом їх було п’ять чи скільки… Я була на другому і на третьому (або четвертому). Там була унікальна атмосфера. На базі була закрита зона, тобто ліс, нікого немає, база надавалася якоюсь організацією, де [люди] проходили реабілітацію від залежностей. І тому там були умови, що не можна пити, ніяких там трав, нічого такого — тверезий спосіб життя; а якщо тебе застукують — береш речі і на вихід. Ці всі приміщення, як Лайма [Гейдар] говорила, давали нам безкоштовно. У Лайми просто було багато зв’язків з організаціями, які допомагали з чимось безкоштовно. Якось вона їх вмовляла. Лайма ще ж, я так розумію, працювала в ЛЖВС (люди, що живуть з ВІЛ/СНІД — прим. авт.) і, мабуть, мала ще звідти зв’язки. «Жіноча мережа» якось перетиналася з ЛЖВС ще й тому, що певні ресурси ми використовували безкоштовно і загалом допомагали один одному.

На таборі були тільки дівчата, і також були від їхньої [реабілітаційного центру] організації якийсь кухар та охоронець. Там така неймовірна природа, намети. І там було багато інформації, семінари, майстер-класи, терапія. Я стільки нових знань отримала: по фемінізму, по [сексуальній] орієнтації, по психології — було дуже душевно і класно. Ми скидали трохи грошей, але це все йшло на закупівлю їжі, треба було все привезти, продукти одразу на всю зміну, і квитки на поїзд туди і назад.

Там було дуже багато соціалізації, було багаття, були всякі постановки театральні. І навіть ті, хто не знав один одного, а такі були, тому що ми на сайті [«Жіночої мережі»] викладали анкету для зголошень. І це був табір не для всіх, це був табір для активістів, які могли винести ці всі світлі знання, які вони отримували, до себе в регіони. У нас приїжджали дівчата з різних регіонів, і ми ось так от знайомилися в процесі. Там взагалі місць було небагато, було багато заявок, доводилося вибирати, кого брати.

Ніна, Одеса

12 років тому я шукала [в інтернеті] якусь інформацію на тему ідентичності, сексуальності, гендеру і так далі. І потрапила тоді якраз на сайт «Жіночої мережі», побачила там оголошення про те, що у 2011 році буде проходити жіночий табір під Полтавою. У підсумку так історично склалося, що це був останній табір, який організовувала Лайма [Гейдар].

У 2010-му в мене почалися перші серйозні відносини з дівчиною. Ми думали про те, як нам провести літо, і шукали якісь місця, куди можна поїхати і які водночас були б ЛГБТ-френдлі. Ну і, власне, натрапили на те оголошення. Я написала їм заявку, тому що там було все дуже серйозно, повинен був бути відбір, треба було відповісти на питання. Поїздка в табір коштувала близько 500 грн, якось так, недорого. І там було сказано, що в цю суму буде входити харчування, якщо необхідно, може бути наданий намет. Не було точно вказано, де це [проходитиме] — просто було зазначено, що під Полтавою. Туди входили ще майстер-класи всякі, лекції, були перераховані теми, які будуть підніматися. У мене залишився сертифікат [участі] з того табору. 

Я подала заявку за себе і свою на той момент дівчину. Нам прийшла відповідь, що нас запрошують. І ми поїхали туди, жили там у наметах, їли їжу з багаття, купалися в річці, відпочивали. Це була така закрита зона — територія табору належала якійсь полтавській організації зниження шкоди. І за особистими домовленостями з Лаймою вони на якийсь час давали цю місцевість в оренду. Періодично на цю територію намагалися заїхати всякі різні люди, але тут завжди з’являлася Лайма з якимись документами, що це приватна територія і там можемо перебувати тільки ми. І загалом вона оберігала й охороняла [нас]. 

Ще були найняті два співробітники, що також входило в цю вартість [«квитка»]: дівчина, яка готувала нам їжу, і якийсь чоловік, який приїжджав, привозив продукти тощо і теж допомагав всякі штуки робити, займався забезпеченням цього табору, тому що ми там перебували тиждень чи півтора. А це ліс, річка, і там більше нічого немає. Тобто ми приїжджали, копали яму під туалет, виставляли свої намети тощо. Таке собі дике життя. При цьому це відпочинок і водночас навчання. Зранку ми збиралися, у нас там були дві психологині. Вони проводили різного роду майстер-класи, починаючи від роботи з метафоричними асоціативними картами, закінчуючи просто всякими дискусіями на певні теми: ЛГБТ-батьківство, стосунки і так далі. Була лекція, яку Лайма проводила — про історію ЛГБТ-руху. Загалом, це було моє перше знайомство з ЛГБТ-активізмом як таким. Я дізналася про величезну кількість організацій, людей. Завдяки тому, що тоді я дізналася про табір, у мене взагалі з’явилося бажання влитися в цей рух. І буквально через два місяці, коли я повернулася додому (а жила я на той момент в Одеській області), я відправила резюме в одеську ВІЛ-сервісну організацію МОД «Партнер», що працювала з ЧСЧ, і влаштувалася до них на роботу психологинею. З цього почався мій активізм. 

Побувавши в таборі, я зрозуміла, що мені дуже цікаво робити свій внесок у розвиток ЛГБТ-руху, розвиток лесбійського руху і якось бути причетною до цієї теми, а не просто… жити, зустрічатися, ходити на вечірки і якимось чином взаємодіяти. Мені хотілося якось робити свій внесок. В активізмі я благополучно пробула років 5 або 6, поки не вигоріла. За цей час я в багатьох організаціях попрацювала, дуже багато великих заходів робила, в тому числі наші національні конференції. У підсумку все закінчилося тим, що я дуже сильно вигоріла. Останній проєкт, який я створила — це «Queer Home» з ГАУ, «Гей-альянсом Україна». І після цього я пішла з ЛГБТ-активізму. І стала працювати інакше… писати брошури, консультувати індивідуально, але вже не безпосередньо зі спільнотою, а вже скоріше з донорами, з державними структурами, проводила тренінги. Почала працювати з більш професійним середовищем, а не волонтерським.

Анжела (ім’я змінено), Київ

Лайма [Гейдар] організовувала табір під Полтавою, я була там один раз. Мені так сподобалося, ой, це було так класно. Там були якісь тренінги, там були спортивні заходи, на природі, в наметі, коли можна просто купатися голяка. Єдине, там була одна заборона на допінги: алкоголь і наркотичні засоби. Але дівчата курили, ну, відходили від кола в сторону, так курити можна було. Там були тренінги, ми ставили якісь спектаклі, це було всього лише тиждень, здається, але дуже цікаво і здорово. Мені дуже шкода було, що я тільки один раз потрапила. 

Знайомство у нас з Лаймою таке візуальне, ми один одного знаємо, ось були в таборі, ніяких розмов не вели. Я просто дуже захоплююся нею, тому що це людина справи, таку величезну роботу провернула, скільки років цьому [ЛГБТ-активізму] присвятила, вона ходила на телебачення, говорила, що все це [гомосексуальність] нормально. Вона добре вміє висловлювати свою думку й аргументувати її спокійно. Ось як Лєна зараз [це робить], а Лайма була перед нею.

Анна Шаригіна, Харків

У 2006 році ми з Вірою поїхали в лесбійсько-феменістичний табір, який організовувала Лайма [Гейдар]. Вона мене запросила і запропонувала взяти ще когось із Харкова. Я тоді подзвонила Вірі [Чернигіній], ми тоді вже більше спілкувалися. Ми просто були знайомі і час від часу перетиналися на тусовках, але дуже рідко. 

У мене тоді було багато роботи, у мене був Богдан і були, до речі, нещасливі відносини (…). Тож у мене взагалі не було часу на тусовку, і я не розуміла сенсу такого групового відпочинку, бо ніколи не мала такого досвіду, ми інакше з сім’єю відпочивали, і у нас такого, напевно, не було ніколи. А мене ж покликала Лайма, і у мене була відпустка, тож я могла собі дозволити поїхати [у табір].

В той рік, я точно пам’ятаю, що якщо всі сиділи в вузькому колі, то ми не курили, але щоб покурити, ми не відходили за територію, ми просто виходили з кола так, щоб можна було чути, про що розмовляють, і курили. Вечорами ми не пили, там взагалі не можна було пити і вживати якісь речовини. Причому я не знаю чому, там не було ніяких працівників чи робітниць табору. 

Там були різні майстерні і різні розмови, вести які раніше у мене не було жодного шансу, як-от, наприклад, про виховання дітей в одностатевих сім’ях (хоча там була подача, яка дуже легко піддавалася дискусії). На таборі була купа дорослих жінок, які не були молодими дівчатами, з якими ми там бухали на «плєшці» чи на футболі в Харкові. Це були жінки, старші за мене, як Лайма, Іра, Маша Маєрчик. Для мене це було важливо. Мені здається, що будь-яка жінка, чи то навіть всередині, проходить через всі ті стереотипи, які побутують про лесбійок зовні. Ну, як, наприклад, що ти переростеш [зацікавлення жінками] або просто експериментуєш. Для мене, наприклад, Маша Маєрчик була дуже закрита, і ніхто про неї не говорив, що вона лесбійка, але в неї прям усі закохалися страшно. Іра говорила взагалі про себе і про свою партнерку. Старші жінки називали своїх партнерок подругами. Іра говорила: «Ми з подругою виховуємо дитину». Потім ми привезли Іру в Харків, і вона нас вчила, що якщо ви вдвох з партнеркою виховуєте дитину, то все одно біологічна мати… Якщо ви виховуєте дитину, ви завжди пам’ятайте, що якщо це дитина вашої партнерки, то не ви мати, і що ви не можете безпосередньо взаємодіяти з дитиною, а повинні обов’язково все через матір вирішувати. Ну, тоді ж як з’являлися діти в [лесбійських] сім’ях — від колишніх гетеро-шлюбів. Те, що говорила Іра, було важливо, тому що це було щось, на що ти можеш спертися, ти можеш сказати: ні, це точно не моє, я точно так не хочу. Але це хоча б якась опора, коли ти взагалі не розумієш, що тобі робити, а у тебе дитина, і ти не розумієш, грубо кажучи, коли ти відпускаєш свою дитину зі своєю партнеркою гуляти — що це означає? Що це взагалі для твого материнства означає, для твого партнерства, що це для твоїх відносин? Хто це взагалі, хто ця людина твоїй дитині? Ось коли тобі хтось про це говорить, то це фундамент. Але Іра також сказала дуже кльову штуку, яку я всім зараз говорю, хто каже, що вони хочуть дітей: неважливо, хочете ви дитину чи ні, важливо, хочете ви стати матір’ю чи ні. І вона пояснювала, що дитина — це не звірятко і не нова лялька, яку можна одягнути в красиве або залишити і на тиждень забути. Це справді важливо, тому що дуже багатьом жінкам втовкмачують, що діти потрібні-потрібні-потрібні.

Маша Маєрчик також говорила про лесбійськість, про радикальні практики фемінізму, про радикальний фемінізм, про практики сепарації. Також вона трохи говорила про те, як в українській культурі насправді розгорталася сексуальність, як проявлялася в отроцтві, підлітковому віці, і в дитинстві теж. Тоді ж всі знали, що відбувається, коли дитина мастурбує, нікого це не лякало, всі розуміли, що це окей, а що сором сьогодні нав’язаний, цього не було в українській культурі. Але, крім цього, Маша дуже багато говорила про практики сепарації, і тоді це у нас повелося. У нас було велике обговорення про українське село, і тоді Лайма говорила, що ось це її мрія, щоб ми жили в лесбійському селі. Було дуже багато всього цікавого, і вранці ми завжди обговорювали, що відбувалося переддень, а ввечері обговорювали якийсь фідбек по дню. І ще ми грали, була гра в таємного ангела, коли ти обмінюєшся, робиш щось приємне людині, яка тебе не знає, намагаєшся дізнатися, що йому або їй подобається. І це, як виявилося, теж було якось дуже інтимно для мене, дуже особисто. Моїм ангелом була Сєо [прізвисько Олени Шевченко — прим. авт.].

Там було багато тілесного — наприклад, гра, у якій потрібно змастити руки фарбою, і (можна було бути повністю роздягненою, можна було бути в купальнику, або ж хтось був тільки в трусах, наприклад) наздоганяти інших, щоб розмалювати один одного якомога швидше, поставити якнайбільше відбитків один на одному. Звичайно, для мене ці всі тілесні речі були дуже особистими. Більш інтимною для мене все одно була гра «таємний ангел», тому що у мене ніколи не було шансу доглядати за жінкою. Саме доглядати-доглядати, а не коли ми просто десь познайомилися, потім потрахались і стали жити разом. Тому що реально не було простору для залицяння: ти приходиш у клуб, з кимось знайомишся, тобі потрібно терміново зрозуміти, підходить тобі ця людина чи ні, ти починаєш, там, цілуватися, затискатися або займатися сексом в туалеті і розумієш, що тебе тягне до людини, але у тебе немає простору, щоб щось проявляти, ти тягнеш її (або вона тягне тебе) до себе додому, в залежності від умов. Так як у мене була квартира, я її орендувала, було простіше привести когось додому до себе. І через те, що не було таких просторів, для мене це було все дуже особисто.

Віра Чернигіна, Харків

Поїздка у табір у 2007 році була переломним моментом. Тоді я займалася малярством-штукатурством за бєшені копійки. Аня [Шаригіна] подзвонила, а я сиділа відпочивала на мішку з цементом. Вона каже: «Треба їхати, є два місця», я кажу: «Та куда я поїду, нє, я вабще ноль, я тупая слішком для такого, нє», і вона каже: «Хто як не ти». Вона щось сказала таке типу: «Только ти дойстона цієї поїздки, навіть не я», я кажу: «Дай я подумаю». І я сиджу на цьому мішку гівна, довкола ходять ці гетеросексуали, мужики, які заробляють більше, а ти, через те, що вигрібаєш цю побілку, заробляєш менше. Я подумала: «Чо б ні?». Я поїхала, я зразу пішла з роботи, тому що там було таке, що якщо їдеш — не повертаєшся. 

У таборі були різні дівчата, були жінки, і вони були з різних регіонів, і це для мене було, ну, щось таке неймовірне, таке круте! Я більше такого не бачила у своєму житті, бо потім все змішалося, а це було перший раз.

Тоді я зрозуміла, що мій досвід [лесбійського* активізму] цікавий іншим дівчатам [в таборі], бо в них він інший, це по-перше, а по-друге, не такий дієвий, як мій. Бо коли я говорила про цифри, кількість, якість, частоту, вони були в шоці, а я ж думала, шо це нормальна практика. І тоді ми з Анею в останню ніч [табору] на розкладушці вирішили, що, коли приїдемо в Харків, то все поміняємо. Але я думала, що це як фантастика: щось надумаємо, щось зміниться і нічого не вийде. Рік тому щодо Харківпрайду, пам’ятаю, такі ж думки мала. 

Я їхала в табір і думала, що є біле-чорне, що це все — двополярна херня, а після цього табору розуміння світу розвиднілося, і це було для мене цінним. Пам’ятаю лекції Маші Маєрчик, пам’ятаю Лайму Гейдар з цією сміливістю, тим, що вона така активістка. Лайма гучно сміялася. І це було не про те, що вона голосно сміялася, а про те, що вона дозволяла собі голосно сміятися, і це мене також вразило. 

Пам’ятаю, там Лєнка Сєо була, дуже приємна була. Я думала, що такого не буває, а вона була дуже така сильна, ну, короче, крута. Вона для мене була такою про секс, про кохання, це був мій типаж на той момент, мені хотілося з нею сексу, незважаючи на те, що тоді я була у відносинах з іншою дівчиною. І вона була з дівчиною. Просто вона була приємна.

Для мене найважливіші були оці дискусії біля вогнища. Там не можна було пити і не можна було курити в колі, ось це мене вражало. І це наповнило мене. Ми говорили про все, але на такому рівні, на якому я раніше не була. Там були кандидатки наук, авторки майбутніх книжок, і я така со стройки прийшла. Говорили не про особисте, а про картину світу з точки зору лесбійського світу і фемінізму. Це було, блін… На футболі ми ніколи про це не говорили.