Поряд із лесбійським* життям у барах та на «плєшках» у не так далекому минулому спорт, або ж просто фізичні активності на відкритому повітрі, мали велику розважальну та інтеграційну роль в українській лесбійській* спільноті. Нерозвинений на той час жіночий спорт в Україні спонукав лесбійок* у 2000-х самоорганізовуватися та реалізовувати свої власні локальні ініціативи, які спільнота тоді зустрічала з надзвичайним ентузіазмом. Таким чином жінки мали свій спосіб розважитися, і водночас довкола спорту утворювалася, існувала та розширювалася лесбійська* спільнота.

На футбольних полях і в залах під час ігор були ті, хто грали, й ті, хто просто спостерігали, а пізніше всі разом насолоджувалися компанією одна одної під час пікніків і вилазок у бари. Форум київської жіночої аматорської команди «NRG» з інформаційної платформи для учасниць клубу дуже швидко перетворився на популярне інтернет-місце спілкування лесбійок*, місце їхнього онлайн-життя. 

Спортивні аматорські жіночі клуби, що тренувалися протягом довшого часу на постійній основі, були в Києві, Харкові, а також у Херсоні. Вони влаштовували спортивні з’їзди та змагання між саобою, а також неодноразово їздили виступати за кордон.

Нижче — пряма мова: історії жінок і те, що вони пам’ятають про спорт у лесбійській* спільноті 2000-х і його значення для них особисто та для інших лесбійок*. Також читайте інтерв’ю із однією із засновниць клубу «NRG» Анною Bfree про те, як усе починалося і які мрії не здійснилися.

Київ

Анжела (ім’я змінено)

Пошук у гуглі видав мені інформацію про жіночий футбол, який тоді проходив у парку «Дружби народів». Я тоді вперше приїхала в парк і познайомилася з дівчатами, почала грати. Дівчат там багато збиралося. Здається, спочатку я в гуглі знайшла статтю, що якісь там дівчата збираються в парку «Дружби народів». І там була електронна адреса Ані [Bfree] і її номер. Я зателефонувала Ані і вона запросила мене на футбол. А після цього я потрапила на форум…

Ми почали грати і я познайомилася з дівчатами. Їх було багато, часом 30, часом 40, залежно від погоди та часу. Потім через пару років людям це приїлося, набридло. А ми з дівчатами вже у 2005 році в Москву їздили грати, придумали «NRG», коли з Москви поверталися. Ось ті люди, хто на футбол ходили, їх було чоловік дев’ять або вісім, і саме вони почали організовувати спортивний клуб «NRG», просувати спорт серед дівчат незалежно від сексуальної орієнтації, тобто це не мало стосунку до… Просто в «NRG» ходили дівчата, які хотіли займатися футболом.

Ще був організований волейбол і баскетбол. Ми ще грали на пляжі на Оболоні, поле організували — різні напрямки були. Я свого часу була відома у вузьких колах, у мене нікнейм Амон, бо я грала у захисті, так, голкіпер. Це мене так прозвали, я про це дізналася випадково. Потім я від цього відійшла…

Кіра

У футбол грали в парку «Дружби народів», між Оболонню та Троєщиною, як їхати з Петрівки, де Дніпро й озера. Там було місце, де робили пікніки та грали у футбол. Всі знали, що якщо ти в суботу прийдеш туди, зійдеш з мосту, там одразу видно — дівчата грають у футбол, а навколо сидять ті, хто співчувають. «NRG» спочатку просто збиралися й грали у футбол, а потім уже зробили клуб, офіційно почали виступати з професійними аматорськими клубами. Я не грала в футбол, я грала у волейбол, він був на Оболонській набережній, де пляжі, там були волейбольні сітки. Це теж було таке епохальне місце, десь у 2010-2011 роках, вже починаючи з 2010-х років. А в футболі я була у рядах «тих, хто співчувають».

На «Дружби народів» це відбувалося так: приходять дівчата, збираються команди, починають грати. Хто хоче грати — приєднується до гри. Гра могла тривати кілька годин, тому що змінювалися команди, зробили перерву, змінилися склади. Зранку до обіду приходили і йшли люди. Люди приходили поспілкуватися на пару годин, привітатись, випити пива або просто постояти. Це було просто місце для розширення мережі. Нетворкінг це зараз називається. Це працювало так, що ти приходиш, починаєш з кимось говорити, когось приводять, і в результаті коло їхнє розширюється і один з одним знайомляться.

Зібратись людей могло, думаю, що до 50. Дві команди мінімум, по 6-7 людей грають з кожного боку. Плюс, до кожної, яка грає, приходять одна чи двоє людей. Так, близько 50 осіб щосуботи можна було в різний час застати. Не завжди в один і той же час: приходили зранку, в обід, під вечір. А потім вже, коли всі награлися і наспілкувалися, або розбивалися на групки, хто з ким дружив, або просто всім складом, хто залишився, йшли на пікнік. Все залежало від погоди і настрою. Різні були ситуації. З волейболом те ж саме було, коли вранці на Оболонській набережній збиралися і грали в волейбол. Знову ж таки, це відбувалося протягом дня: купалися, грали в волейбол, робили шашлик, пили пиво, ходили гуляли до самого вечора, а ввечері могли піти куди-небудь, або до когось в гості, або розходилися додому, або в якусь кафешку…

Це організовувала Аня Трегубова. Вона була з «NRG», де також були Аня, Сєо, Саша, Кнопочка. Коли вони організувалися в «NRG» клуб, вона вже взяла на себе цю функцію на постійній основі. У «NRG» був форум, там всі домовлялися, коли приходимо на футбол або волейбол, тож все вже попередньо знали. В принципі, завжди був стандартний час, всі знали, що в 10-11 вранці всі збираємося на футбол або волейбол.

Футбол тривав довго, дуже довго. Кожен сезон кілька років, не знаю, скільки саме, п’ять чи шість, напевно. Це було дуже довго. Я там брала участь у сезонах, я точно знаю, що він реально був роками.

«NRG» ще організовували баскетбол, але це було в залі, з тренуваннями, більш організовано. Це вже була радше не «плєшка», а конкретно вже спортивне тренування. Що ж ще було… Знову ж таки, форуми не поширювалися тільки на Київ. Люди спілкувалися з людьми з інших міст. І часто люди приїжджали, дівчата збиралися на вихідних до Києва, Одеси чи Львова. Була, до речі, дуже велика [лесбійська] спільнота у Львові на початку 2000-х. Дуже велика. І, наприклад, коли були відрядження до Львова (я дуже часто каталася по Україні у відрядженнях), я могла подзвонити чи написати кому-небудь із знайомих, прийти на цю зустріч, і там була реально купа людей. Половина з цих людей потім переїхала до Києва, велика частина. Або поїхала взагалі за кордон. Дуже багато було таких відносин між містами — це дуже характерно для лесбіянок, до речі, було у 2000-х: знайомляться Житомир, Одеса, Львів, Харків і катаються на вихідних один до одного. Це було дуже характерно. Так, наче в одному місті було важко знайти [собі дівчину] (сміється). Через пару років люди реально знали один одного… Вони були досить близько знайомі, щоб починати друге коло відносин (сміється). І тому переходили на інші міста. Це теж така характерна особливість. Дівчата починали їздити в інші міста і були ці «тури вихідного дня». 

Був ще форум «NRG», його адміністраторкою була, здається, Саша Кнопочка і Аня Bfree. Цей форум, насправді, перетягнув на себе всю аудиторію «Жіночої мережі» свого часу. Напевно, тому, що більш активний був, не знаю, чому. Історично так склалося чомусь, багато людей перейшло на «NRG», і «NRG»-форум став просто якимось місцем, платформою для знайомств, комунікацій, для домовленостей піти разом на концерт, на якісь ігри. Знову ж таки, форум був місцем, де домовлялися на той же футбол, волейбол, баскетбол. Домовлялися, де можна піти на якусь вечірку, організовувалися вечірки. Або спільний похід на якийсь кулуарний концерт або в якийсь клуб. Якщо немає тематичних місць, то ти створюєш собі вечірку сам. Просто всі збираються в одному місці: «Сьогодні ми йдемо в цей клуб». І всі пішли в цей клуб натовпом. Таким чином утворилася вечірка для своїх. «NRG» існував багато років, на моїй пам’яті років 5-6 він був дуже активним, аж до виникнення соцмереж. Соцмережі відібрали у форумів… Форуми краще, ніж чати, тому що ти бачиш теми, теми залишаються. Можеш завжди піти прокоментувати. Знову ж таки, на форумах завжди є історія, хто неправий. І там легше, так би мовити, повернутися і розповісти, хто не правий. І потім соціальні мережі, звичайно, перейняли. В «Одноклассники» почали ходити, потім у «Фейсбук», «ВКонтакте». У «ВКонтакті» купа груп з’явилася, взагалі 100500. Було дуже багато груп, особливо вечірки організовувалися вже якимось іншим поколінням, не нами. Всякі різні клуби.

Олена Шевченко

Ну, власне, якщо повертатися назад до мого знайомства з Лаймою і «Жіночої мережі», я практично відразу почала в рамках «Жіночої мережі» організовувати заходи для спільноти. І почали ми з футболу в парку «Дружби народів», бадмінтону, волейболу. Але там найважливіше було не те, в що ми граємо, а те, що всі знають, що ми кожного тижня в суботу о такій-то годині збираємося в парку. Ось із цих активностей зросла ініціатива «NRG», які захотіли професійно грати в футбол.

Там утворилася тусовка, всі знали, всі приходили, хтось дивився, хтось тусувався, хтось грав у щось. А потім ось з цієї тусовки сформувався кістяк тих, хто хотів спілкуватися ближче, грати і виступати на змаганнях, і вийшов «NRG». Теж непогано протрималися якийсь час.

Ксенія

Серед наших дівчат-лесбійок віднаходились («віднаходились» у сенсі «їх не було, а потім бац! — і знайшлась») спонсори, яким не шкода було витратити надцять тисяч гривень на якийсь захід. Я завжди хотіла досягти по цій піраміді Маслоу останньої стадії — благодійництва, коли в тебе вже все є і ти маєш можливість займатися благодійністю, не рахувати при цьому, скільки в тебе у гаманці залишилося. Це дуже круто, насправді. Складно сказати, бо я поки ще далеко не там (сміється). От у нас знаходились такі люди, які оплачували подібні речі, серед лесбійок виключно. Тобто вони це робили для своїх однодумиць (отак навіть правильно сказати), організовували якісь там цікаві штуки. Наприклад, був такий фестиваль «Спортивні темні ночі»^[1]Російською «Спортивные темные ночи»., у мене навіть футболки до сих пір збереглися. І незрозуміло, чи то «тьомні»^[2]Рос. «тёмный»., чи то «тємні»^[3]Рос. «темный».. Як зазвичай, все продумано. В Пущі-Водиці в суботу ввечері завантажувалися, в неділю ввечері роз’їжджались. Були закуплені намети, інвентар, були спортивні змагання, обов’язково яка-небудь п’єса, само собою, що смішніше, то прикольніше. Там же було пиво. Звісно, ввечері, коли розважалися, бралося кілька бочок [пива].

Потім був другий момент: ця ж жінка, спонсор Оля, наймала теж, по-моєму, двічі, яхточку для прогулянки Дніпром. Це теж було з виставами, з веселощами, але як наче піжамна вечірка, або костюмована, будь-яка. Там ще вибирався найкращий костюм. І ми [з колишньою] тут, як і на «Темних ночах», за прилавком стояли, тому що добре гроші рахуємо і нам можна довіряти (сміється). Ми з колишньою дійсно були особисто знайомі і дружні з деякими із меценаток. І нас запрошували до так званої організаційної групи, і ми таким чином «волонтерили» на користь цих подій, як могли, своїм часом і вмінням допомогали проведенню цих заходів.

Тоня (ім’я змінено)

Після того, як з’явилося клубне життя, коли вже було з ким і де спілкуватися, з’явився жіночий спортивний клуб «NRG» і паралельно з’явився «Інсайт». У Києві це були і є дві такі рушійні сили ЛГБТ: хочеш у спорт — «NRG», хочеш юридичну допомогу, правовий захист, прошу — «Інсайт».

Але у нас було якесь життя. У Харкові є організація «Сфера», знаю її досить давно, вони просто розкрутилися недавно, але вони немолоді. У Харкові великий активний рух, ми навіть з ними проводили заходи. Я була в підтримці «NRG». Там був основний кістяк, який організовував змагання, а якщо треба було щось допомогти-підтримати — завжди можна було. 

Кожну суботу-неділю влітку проводили пляжний волейбол на Оболоні на набережній. Це був взагалі реально класний захід, тому що багатьом нічим було себе зайняти. Ми приходили вранці, натягували волейбольну сітку, приносили м’ячі, займали територію, і люди до нас із задоволенням приєднувалися. Хлопчики, дівчатка, навіть формувалися команди. Плюс був дуже активний футбол, збиралися в парку «Дружби народів». 

Також провели (не знаю, у кого народилася ця прекрасна ідея) «Монологи вагіни», зробили постановку в Києві, якщо не помиляюся, три рази, і один раз у Харкові. Тобто намагалися якось жіночу частину заманити [бути активними] всім, чим тільки можливо. Але це вийшло, і я з задоволенням зараз спостерігаю в фейсбуці за клубом «NRG», їхніми спортивними досягненнями. Зараз більше розвинений футбол, а у свій час були різні напрямки: був настільний теніс, волейбол, зрозуміло, футбол, навіть баскетбол. Ми збиралися довкола того, кому що більше подобалося, тренувалися, хоч і аматорськи. Зараз «NRG» вийшли більш на професійний рівень.

Харків

Анна Шаригіна

Я дізналася, що дівчата влітку збираються на футбол. Досить смішно, тому що насправді грали там тільки першу годину, а потім пили (сміється). Для мене це все було дуже смішно, тому що, по-перше, я ніколи не бачила жінок, які грають у футбол, по-друге, ці жінки реально грали в футбол. Ну, це не була там якась замануха для чоловіків, це був реальний футбол, кеди з шипами, матюки — це було про жіночу маскулінність для мене, це те, що надихає і вражає мене до сих пір у жінках. Хоча, звичайно, це не співвідноситься з парадигмою, що типу не існує маскулінності і фемінності. Але по факту я думаю, що вони існують, тому що їх виховують і прищеплюють, і ми, звичайно, можемо їх [фемінність та маскулінність] заперечувати і говорити, там, про небінарность і агендерність, але для «звичайних людей» це є. І я «звичайна жінка», і мене виховували як дівчинку, і тому те, що мене дійсно вражає, це коли жінки окупують чоловічу культуру, чоловічі практики, ну, звичайно ж, і футбол — це було цілком про це, потім про обнімання в кущах…

Футбол відбувався кожні вихідні, в суботу чи п’ятницю, зазвичай це субота була, всі зібралися, всі знали, де — в одному зі спальних районів Харкова, Салтівці. Там є річка і з одного боку пляж, а з іншого там є футбольне поле. Були дівчата, які грали, і були ті, хто просто приходили на це дивитися. Ми привозили з собою пиво, інколи робили вогонь і смажили сосиски, а інколи просто пили щось і їли. Але я там надовго не затримувалася, бо я була з [сином] Богданом, і тільки інколи, здається, пам’ятаю тільки один раз, коли я була до темряви, і ми вже збиралися, підсвічуючи ліхтариками.

Там були професійні футболістки і були любительки, яким просто було по приколу грати. Наприклад, Мультик, вона мочилася завжди не на життя, а на смерть, її взагалі називали «вбивця», тому що у неї якраз були шипи. Її всі ненавиділи, коли вона виходила на поле. Жах був, боже, я пам’ятаю, коли вони почали грати з «NRG»… Коли ми поїхали на турнір, кілька людей [з Харкова] поїхали грати з «NRG». Вони програли, але на фотографіях там просто вбивці. Тоді ще за нашу команду Сєо (призвісько Олени Шевченко — прим. авт.) грала. Я тоді приїжджала з Богданом навіть, у мене, здається, єдиної була маленька дитина. І ще тоді була Юля, яка приїжджала зі своєю донькою-підлітком. І ось я тоді не розуміла, щиро не розуміла, навіщо вона привозить підлітка? Тому що я ж приїжджала з дитиною, бо мені нікуди було його подіти — це було на вихідних, у мене не було няньки, і тому в мене під рукою завжди був Богдан.

Віра Чернигіна 

Протягом існування «плєшки» і «холодильника», за оці два-три роки, літом проходив футбол, також стабільно. І футбол був більшим етапом розвитку в моєму активізмі, після збору людей. (…) Для мене було важливо раз на тиждень робити футбол, тому що це вже більше про взаємодію на фоні чогось більшого, це суперництво, до пізнього вечора вогнище, пиво, гітари. Це для мене було цікавіше.

Ніка Ісаєва^[4]Анна Шаригіна про Ніку Ісаєву: «У 2006 році з’явилася в Харкові така собі Ніка, вона була сама з Сімферополя. … Continue reading [із Запоріжжя] приїхала до Харкова як індивідуальна активістка. В принципі, я думала, що вона буде лідеркою, і єдина різниця між нами була в тому, що вона стартувала. Навіть отой футбол. Вона сказала: «Є гарна ідея». Ми, тобто я зі своєю дівчиною, сказали: «Офігенно, ми з тобою!». І ось ми наче робимо подію разом, але потім вона одразу відвалюється. Я не знаю, чому, може, для неї це було щось типу «спробувати, а далі, може, хтось підхопить»… І ми наче підхопили, але коли прийшов момент збирати лаври, вона згадала, що це вона перша футбол організувала… Ну, мені все одно, це ж не перший прайд [у Харкові] організувати (посміхається).

Ні, професійних футболісток там ніколи не було. Бувші там були, теперішні, ті, що грали в команді… Ну, їм не можна було, тому що травма, там, і все таке, плюс вони ще були в своїй «Мурці» тоді, ще без інших дівчат, у своєму ком’юніті. І це було два роки у одному і тому ж самому місці. Біля «Каравану», зараз там нічо такого нема. Футбольне поле і ліс. Зараз я б не організувала той футбол там. Тому що це відкрита площадка, там бухали усі з тусовки спального району. Одного разу там дівчина була, щось хтось на неї сказав «лєсбуха», вона отак взяла бревно, розколола його об інше бревно і пішла. Було страшно. Вобще такі штуки були, коли дівчата напивалися деякі.

• 

• 

Грали скільки влізе. Інколи взагалі — м’яч привезли, заговорилися… і все. І бувало так, що з другої години і до ранку. І було різне наповнення: то грали в якусь гру, то спілкувалися, то грали на гітарах. Це була як платформа — вже там дівчата робили, що хочуть, а футбол був як пазл, як привід навіть.

Перший рік ми грали в кожну суботу, тому що у кількості тоді був сенс: чим більше нових дівчат буде приходити, тим успішніша ця двіжуха. Ну, я так це розуміла. Ну, я навіть книжок про це не читала, я думала, якщо не буде нових, якщо не буде більше, чи старих, то «всё распадется, мир рухнет».