Продовжуючи тему клубів і барів, у яких розважаються лесбійки*, переносимо фокус з Києва на інші українські міста, де, як і в столиці, існувало чимало сапфічно-дружніх закладів.
Учасниці дослідження з Харкова, Одеси, Херсона, Одеси та Львова, розповідають про клуби та бари, популярні серед лесбійок* у 90-х і 2000-х роках.
Харків
Віра Чернигіна
Взимку ми збиралися в кафе «Троянда», яке знаходилося біля «Барбазану» (гей-клуб у Харкові — прим. авт.). Ми в певний момент встигли окупувати його, і нас звідти не виганяли. А так у нас була традиція: кожний новий сезон — нове кафе, оскільки власники намагалися нас не пускати в свої заклади, бо ми дуже шуміли і дуже багато займали місця (нас збиралося близько 20 людей), і тоді це було невигідно власникам.
Був ще гей-клуб на вулиці Римарській. Також була ще одна така легендарна ЛГБТ-точка, на якій я була тільки один раз — генделик «Мурка», що знаходився на Московському проспекті на «звезде» (це район ХТЗ). І там збиралися не тільки дівчата, які були з плєшки (на яку дівчата вже на той час рідко ходили), а ще й дівчата з футбольного клубу (реального футбольного клубу). І вони ось так об’єднувалися.
«Мурка» — це був генделик такий, шо просто жопа. Там збиралися люди, які на фабриці (Харківській тракторній фабриці — прим. авт.) працюють усе життя, і оці футболістки, плюс дівчата футболісток.
Ну, може, ще раз на місяць в «Джем» ходили. Напевно, тоді ще це не «Джем» був, а «Драйв» (також ще називали між собою «Дрова»), а потім «Драйв» переїхав з певних причин і перетворився на «Джем» (від англ. Jam). Ні то, ні інше зараз не працює.
Горілка із соком розпивалася виключно в клубах, тому що там пиво було дороге, а горілку із соком можна замовити раз, а потім підливати своє. Ну, всі ж були студентками.
У нас культури даркруму, саме темної кімнати, не було, тому що ця взаємодія взагалі не була про секс. Це зараз вона, мені особисто здається, про секс. Тоді достатньо було побачити людей, спілкуватися, цілувати, торкатися — і це вже було, блін, дохєра. Коли ми подорослішали і були сміливі — хапаєш дівчину і їдеш додому після клубу — це вже інший рівень. На той час [серед лесбійок] формувалися такі залізні пари, які трималися роками, навіть деякі зараз залишаються разом і вже з дітьми. Саме тоді формувалися такі серйозні стосунки. Зараз вже не так. Можна вже порахувати в одній кімнаті, зі скількома ти переспала (посміхається).
Клуб «Кактус» заснувала жінка, наче з грошима. Її помилка була у тому, що вона ставила на те, що жінки принесуть їй дохід, яким вона б розрахувалася з боргами, за рахунок яких, у свою чергу, відкрила цей клуб. Це була просто погана бізнес-модель, яка не окупилася.
«Джем» завжди був гейський. Після існування та закриття «Кактуса» «Джем» більше став пролесбійським: було таке, що в «Джемі» було тільки 2-3 геї, а все інше — дівчата набігли. Це було круто, змінювалося все. Там своя культура була, свої дівчата, це була ще одна аудиторія, яка відкрилася для мене в клубному житті. А так загалом лесбі-вечірок у «Джемі» не було ніколи.
Зараз власники клубу розуміють, що якщо зробити лесбі-вечірку, буде круто. Ще був клуб «Азовське» (це зовсім маленький клуб), потім «Жара», він і зараз існує, і там ті ж самі власники, що були ще у «Джемі» та «Драйві». Тобто нічого не змінилося.
Анна Шаригіна
У Харкові взагалі нічого не було, крім клубу і ось цієї пельменної для геїв в районі Подолу. Це була просто пельменна, але потім, ввечері, коли вона закривалася… У тому приміщенні було дуже мало місця, і [мій друг] Денис розповідав, що вони брали ці величезні каструлі, де варилися пельмені, і щось там на горілці з чаєм, з коньяком заварювали (сміється). Так, там було дуже мало місця, він говорив, що пройти було ніде, але там дійсно були нічні тусовки. Я без поняття, чому саме там, але я знаю, що у них [геїв] було таке місце.
Крістіна (ім’я змінено) з Києва
Коли я жила в Харкові, там був дуже популярний клуб «Драйв», його ще називали «Дрова». І, звісно, завжди так складалося, що хлопців-геїв було більше, ніж дівчат. І ось цей клуб «Драйв» теж був більше гей-клубом. Там також відбувалися травесті-шоу всякі.
«Дрова» існували дуже довго, потім вони переїхали, зараз не знаю, є чи ні. Там ще Жана Сіміс, тобто Денис, вела програми.
У нас, пам’ятаю, ще був товариш, хлопець-гей Андрій. Ми разом часто сиділи і відпочивали у «Кактусі», їли якісь нарізки. Іра (власниця — прим. авт.) закрила «Кактус» і пішла в політичну діяльність. Там теж було цікаво, така сімейна обстановка. Я пам’ятаю, що коли спілкувалася з власницею, вона сказала, що дуже невигідно утримувати подібного роду заклади, тому що «тема» у нас платить мало. Тобто лесбійки* приходять, відпочивають, але платити не хочуть.
Львів
Єлєна «Вітамінка»
Ми збиралися кожен четвер у кафе «Вікторія» на вулиці Пекарській. Десь у проміжку між 2001 і 2003 роками. Ми так зустрічалися багато років кожен четвер, просто дружили всі, нас було десь до восьми людей. Якось так вибрали всі. Просто ми ж там нічого не робили, просто сиділи собі, пиво пили і розмовляли, тож яка різниця, в якому саме кафе? Так вийшло. Тепер «Вікторії» вже немає на тому місці.
Була ще якась кав’ярня на вулиці Мартовича, я не пам’ятаю, як вона називалася, там також досить довго збиралися. Ми ще робили вечірки у «Старому Селі» у Свірзькому замку. Він такий напівзруйнований замок. Раз у рік ми робили вечірки на Геловін. Чомусь тільки на Геловін — так вийшло. Чотири чи п’ять років поспіль.
Ще довгий час була кафешка «Підвальчик» біля «Львівської політехніки». Ось там було прикольно. Весело було, весело. Вона начебто позиціонувала себе як ЛГБТ-френдлі. Ну не те щоб відкрите [кафе], принаймні проблем не було. Ми завжди туди йшли.
Десь у 2003 році був ще клуб окремий якийсь на вулиці Технічній. Я не знаю, хто це робив, але вони знімали цілий особняк. Він був завжди відкритий. Він десь півроку проіснував. Його тримали своїми силами, скоріш за все. Дівчата там працювали, думаю, це була оренда.
Джемма
Переважно у Львові ми ходили в кафе, будь-які, хтось один казав: «Йдемо туди», і все. Або це було у домівках. Насправді кафешки щоразу змінювалися, тому що як тільки власники кафе розуміли, хто це і що це, за якийсь період часу просто забороняли відвідувати ці кафе.
У 90-х я теж збиралася з подругами-лесбійками, але тоді я собі навіть не давала звітності, що мені можуть подобатися дівчата. З подругами переважно ми збиралися на квартирі. Ми якщо в кафе й ходили, то в нас не було певного конкретного кафе. Якось ми ходили в одне кафе на вулиці Богдана Хмельницького (це ще було в 90-х), тому що там працювала одна наша подруга. Ну, це таке кафе, яке важко назвати кафе — це, власне, було кафе в продуктовому магазині. Просто одне відділення, це був продуктовий магазин, і через решітку тут же стояли столики.
Була кав’ярня «Вікторія» на вулиці Пекарській у центрі біля Галицького ринку. Ще ми ходили в кафе «Театральне», це теж у центрі, кафе «Офіцерське». З кафе «Офіцерське» нас не викидали, але ми туди не дуже часто ходили.
Марта (ім’я змінено)
Одні з вечірок відбувалися у такому маленькому кафе «Підвальчик», музику грали, здається, там з комп’ютера. Дуже такі колоритні були вечірки.
Вечірки у Львові відбувалися не так часто і досить нерегулярно. Це вже потім настав період, коли в нас, здається, було троє організаторів вечірок, які паралельно організовували вечори. Цей період протривав кілька років, але конкретного місця не було. Це були переважно мікс-вечірки, лесбійські я навіть не пам’ятаю чи були.
Через якийсь час воно все [організація вечірок] почало йти на спад. Люди спочатку ходили, а потім поступово перестали. Можливо, це залежало від роботи організаторів частково, або ж люди втомлювались тусити. Я знаю, що були вечірки, які провалювалися навіть не через організаторів, які робили все можливе, щоб захід відбувся, а через те, що ширилися чутки про те, що на вечірку можуть прийти агресивно налаштовані молодики.
Одеса
Ніна
У нас в Одесі теж була своя «стометрівка» — це Грецька площа або просто «Гречка». Там були фонтани, і на цих фонтанах завжди були лесбійки. Можна було, просто проходячи повз, зачепити розмовою. Там ще в мій час, десять чи одинадцять років тому, були два гей-клуби на одній вулиці — перетині Грецької та Дерибасівської — «Шеде» та «Тема». І люди зазвичай півночі бігали з одного клубу в інший. Де краща пісня, де в той день хороший діджей, туди всі й відправлялися. А потім такі раз — змінилася музика, йдемо в сусідній клуб.
Крім того, я працювала в МОД «Партнер». У них був проєкт профілактики ВІЛ серед геїв, і тому у нас були аутріч-працівники, які приходили в клуб роздавати презервативи, лубриканти, консультувати людей. А оскільки я була психологинею і координаторкою громадського центру, ми з моїм колегою повинні були періодично ходити на перевірки наших аутріч-працівників на плєшки і в клуби, а саме перевіряти, як вони працюють. Тому я досить часто була в клубах.
У нас вважалося, що «Тема» — це нібито гейський клуб, а «69» (тобто «Шеде») — це лесбійський клуб. І всі розуміли, що «69» — це дівочий клуб, через позу 69. І в основному дівчатка тусувалися в «Шеде». Але крім цього, був ще дуже класний клуб в Одесі, який називався «Copyright». Прикол був у тому, що там працювали лесбійки-барменки. І як тільки вони були на зміні, то там збиралася вся лесбійська одеська тусовка.
«Copyright» знаходився на вулиці Велика Арнаутська, 100. На жаль, «Copyright» закрився. Не знаю, скільки років тому. Але це був такий дуже неформальний класний клуб, і якраз за рахунок [ЛГБТ]-співробітників він ставав «тематичним». Там була окрема кімната з настільним тенісом, окремий зал для розслабону і окремий зал, де проходили всякі концерти, вечори і таке інше. Я туди перший раз потрапила на вечірку, на якій можна було собі зробити пірсинг, татуювання чи щось інше. Я там собі перший раз брову пробила. Всі ж лесбійки з пірсингом ходили — і мені теж хотілося.
В «Copyright» не було даркрума. Він взагалі був тільки в «Темі» в Одесі. В «69» даркрума не було ніколи. «69» взагалі себе позиціонував як такий дуже елітний клуб.
Взагалі, в «Темі» дуже негативно ставилися до появи «заїзних» лесбійок. Геї досить ревно ставилися до своїх територій. З того, що мої друзі розповідали, вони вважали, що там, де з’являються лесбійки, всі геї витісняються.
В Одесі ніколи не було цінової різниці на вхід в клуб для жінок та чоловіків. Натомість були правила «прийди до 11 вечора — зайди за 50 грн», якщо ти приходиш після 11 — то 100 грн.
У клубі «69» були дуже кльові шоу, такі дуже професійні. В «Темі» було дуже багато самодіяльності: драг-шоу, де будь-який гей міг переодягнутися в якусь діву і повипендрюватися. Все це було таке досить аматорське. В «69» були дуже професійні шоу. Я пам’ятаю, там була акробатика на тканинах. Воно все дуже професійне було і дуже високого рівня, дуже хорошої якості. Там завжди шоу-програма була дуже яскрава, тому там завжди було дуже людно. «Тема» брала своїм даркрумом, швидше за все (сміється).
Ксенія з Києва
Між 1997 і 2002 роками я жила й працювала в Одесі. Там один із найвідоміших клубів — «Чорноморець», і був ще якийсь, назву якого не згадаю, буквально через дорогу від «Чорноморця», по діагоналі треба було пів квартала пройти. Смішне розташування. Цей клуб також почав позиціонуватися як «тематичний». Він відкрився, цей новий клуб, десь за півроку до того, як «Чорноморець» закрився на ремонт. Я так підозрюю, що їм треба було просто переволокти людей [в інший заклад] на час ремонту. Потім чула, що «Чорноморець» знову відкрився. В «Чорноморці» в мене був абонемент, у прямому сенсі. Бо це було, по-моєму, єдине [ЛГБТ-]місце в Одесі, і там якось більш демократична була все-таки обстановка щодо чоловіків і жінок, геїв і лесбійок.
Херсон
Маріанна Полевікова
У нас в Херсоні якось більше почали об’єднуватися чоловіки, а за ними почали помаленьку вилазити дівчата. Однак дівчата дуже потихеньку, а чоловіки вже були на херсонській стометрівці «Бомонд» (про плєшки в 90-х і 2000-х читайте тут). І ми переселилися всі в кафе навпроти [стометрівки], воно називалося «Бомонд», таке скляне і прозоре, тому що, знову-таки, всі хотіли ту видимість. Вишуканості там не було, це було хороше пристойне кафе в центрі міста, не генделик.
У чому ми, мабуть, відрізняємося від інших міст — це те, що в нас завжди були дружніми чоловіки та дівчата. Але це я говорю про раніше. Зараз воно, мабуть, змінюється. Кафе «Бомонд» було як другий дім, всі туди приходили, не важливо, хто пиво пив, хто всю ніч пив чай, всі столи були зайняті, всі з усіма віталися, ти приходиш — ти вдома. Там всі гроші просиджувалися. Чому? Тому що дуже часто вдома люди стикалися з дискримінацією — відповідно, набагато простіше було прийти до своїх (на той час у Харкові не було ком’юніті-центрів тощо).
Вечірки проходили в приміщеннях, які були знайдені у дружніх [закладах], не в якомусь конкретному місці. Гей-клубу не було, тому що це було нерентабельно.
І потім одного разу, коли в Херсоні почалися відбуватися вечірки, весь Херсон почав знати, що це [кафе «Бомонд»] за місце, хто там збирається. Ну, і не всі люди вели себе там пристойно, дехто почав перегинати палицю, тобто цілуватися при всіх чи кричати якісь речі: «Я гей, я найкраща людина у світі».
Одного разу просто власник кафе [«Бомонд»] сказав: «Все, вам вхід заборонений», почав відвідувачів фільтрувати. Багатьом там заборонили перебувати. Що ми зробили у відповідь?
Тоді вже я та подруга Надя створили ЛГБТ-організацію. Спочатку у 2004 році це була ініціативна група, у 2007 вона була зареєстрована як громадська організація «Інформаційно-освітній центр “За рівні права”». Тоді ми подали заяву в прокуратуру, що «на яких це підставах [нам забороняють вхід в “Бомонд”], ми маємо такі ж права відвідувати ці заклади». Прокуратура почала губити одну заяву, другу. Знову ж таки, ми не дуже знали, як це все робиться, і в підсумку можна сказати, що всі заяви, які ми там писали, померли. А що зробив господар [«Бомонду»]? він просто через півроку продав кафе, тому що не було такого напливу людей, як раніше. Гетеронормативний світ, так би мовити, теж уже перешіптувався: «Ти куди, в підорскій пляж?». На місці «Бомонду» вже зовсім інший господар, зовсім інше кафе, вони зробили реставрацію.
У «Бомонд» в Херсоні ходили десь з 1996 до 2010 чи 2012 року. По-перше, всі подорослішали, багато хто вже більше не хотів цілодобово пити алкоголь, всі поділилися по мікрогрупах, знайшли собі довголітніх друзів. Багато хто змінив і спосіб життя, деякі мешканці «Бомонду» почали бігати вранці, кинули палити, хтось стали сімейними, подорослішали. З’явився інтернет.
Марина Усманова
Кафе «Бомонд» було, до речі, круте. Херсонські геї віком за 60 років розповіли, що там, де фонтан на проспекті Ушакова, було місце, яке називалося «Бомонд» (це місцева назва плєшки). А потім буквально за кілька метрів і на іншій стороні вулиці з’явилося кафе, яке називалося «Бомонд».Там бували бійки. [Мій друг] Міша (ім’я змінено) розповідав, коли заходив якийсь гопнік (або якась група гопніків), а за столиком сидить якийсь фемінний юнак, а решта такі серйозні чуваки сидять, гопнік починав дойобуються до фемінного юнака, але тут підриваються інші і виявляється, що все кафе — геї (посміхається).
Знайшли історичні неточності або вам є що доповнити до цих історій та фактів? Пишіть нам на електронну адресу lesbian.archive.ua@gmail.com.