Окремої уваги заслуговує історія ЛГБТ-клубів Києва, яка в 90-х і 2000-х була набагато колоритнішою, ніж сьогодні. Ситуація, що склалася у Євромайданному Києві, є результатом закриття клубів, які існували довгий час. Кілька гей-клубів, що зараз діють у столиці, належать власникам, які починали свої бізнеси якраз у 90-х і 2000-х. Так, Ігор Тищенко, власник клубу «LIFT», має на своєму рахунку такі заклади як «Ендібар», «Помада» чи «Роги».

Серед найвідоміших гей-клубів у Києві — «Андрогін» (знаходився в Домі культури «Росток») за адресою вул. Гарматна, 26/2. Раніше він був клубом з тією самою назвою, що й дім «Росток», а ще раніше, у 1990-х — «Біг бой клабом». Свого часу, аж до 2013 року, це був один із найпопулярніших гей-клубів, який вирізнявся тим, що претендував на гламурний і дорогий заклад.

Інший клуб, відомий саме серед лесбійок* у Києві, — це «911». Він з’явився відносно пізніше, в середині 2000-х. Тут лесбійські* активістки певний час влаштовували регулярні вечірки для жінок із драг-кінг виступами. «911» знаходився у приміщенні, в якому раніше функціонував інший закритий гей-клуб «М-клуб» (по вулиці Січових Стрільців, 10Б) із сауною виключно для чоловіків. Приміщення «М-клубу» належало гетеросексуальній жінці (також вона була власницею іншого приміщення по вулиці Прорізна, 21, в якому розташовувався клуб «Кібер»), і вона передала його в експлуатацію травесті-діві Ірен Аллегровій та Олені Лазуткіній (сьогодні — книжкова продюсерка), які спробували зробити, власне, перший лесбійський клуб «911». Проіснував він близько двох років.

Після того, як жінки проводили частину вечора в барі «Бродяча собака», вони часто йшли танцювати і трохи змінити обстановку в клуб «СовОК» (колишня вул. Воровського, 17). Удень це була наливайка для тих, хто працює на базарі, бездомних тощо, а з 10 вечора — гей-клуб.

Крім цього, лесбійки* ходили в різні не обов’язково «тематичні» клуби. Наприклад, у середині двотисячних вечірки також відбувалися в клубі «Диктатор» на Оболоні, де виступала травесті-діва Номі Малон (довгий час зірка «Андрогіна»).

Ксенія, 51 рік

«Росток» був перший з тих клубів, про які я дізналась. У приміщенні ДК «Росток», мабуть, між 1993 і 1995 роками проводили літературні вечори. Вони не позиціонувалися, звісно, спочатку як гей-тусовки. «Голубий вагончик» називалася ця подія, на неї квитки розповсюджувались лише через знайомих. Очевидно, що це була закрита подія. Не пам’ятаю, як мені пощастило, що хтось мені там вручив квиток, а вже пізніше все відбувалося по колу — ти приходиш і можеш отримати запрошення на наступний вечір. Так, там були дуже класні літературні вечори з театралізованими постановками, я пам’ятаю, Вольтера хлопчики дуже гарно робили — вперше мені захотілося почитати таку глибоку класику. Стьобу було багато. Пам’ятаю, чоловіче весілля там було, це було просто щось неймовірне.            

А потім, коли зробили відкритий клуб «Росток», він розширився — це було проривом, досягненням первісного «Голубого вагончика». Але завжди в таких закладах командували парадом геї. Мене завжди вибивала з колії оця дискримінація дискримінованих… Тобто лесбійки завжди були на другому чи третьому місці після геїв у таких закладах. Завжди ці заклади чомусь вважалися чоловічими, а жінкам надавали вечір раз на тиждень. В інші дні ти теж міг прийти, але тебе могли не пустити, наприклад, бо ти не подобаєшся чомусь. Патріархат — він був і там, оце вибішувало конкретно. Вас же теж мочать так, шо мама не горюй, хулі ви тут вийобуєтесь ще перед нами? Такі справи.

У «Ростку» був жіночий день — четвер. Це був якийсь жах, бо в четвер ти п’єш-гуляєш, а в п’ятницю тобі на роботу. Чому не зробити [жіночим вечір] з суботи на неділю, а з п’ятниці на суботу хай би хлопчики собі забирали? Ця фішка була в усіх клубах, скільки пам’ятаю, що в Києві, що в Одесі. Інколи не вдавалося прийти в четвер, а іноді виходило в п’ятницю чи в суботу — не в жіночий день, але все-таки… Це якщо з кимось конкретно погудіти, відірватись. Молодо, зелено, печінка здорова, можна. В «Ростку» була просто дискотека, просто нічний клуб і все. В четвер просто приходили більше людей жіночої статі, от і вся різниця. 

Поряд з баром «Бродяча собака» був «М-клуб», який перед цим називався «Діра», а після того називався «911». От коли він був «911» (десь з 2005 року), його тримали мої знайомі подруги — і от їхній клуб перший вважався лесбійським. Це був єдиний жіночий клуб на моїй пам’яті за моє життя. І там якраз, навпаки, для хлопців був четвер, і без дівчат взагалі хлопчиків не пускали, навіть геїв. Все було жорсткіше. Але теж довго не протримались, тому що… Не знаю, чому, насправді. Там було дуже класно, були класні програми, дівчата якісь номери постійно ставили, шоу — якісь постановочні сценки на лесбійську тематику, якісь музичні номери… Шоу-програма була наче кожні четвер, п’ятницю та суботу, три чи два дні підряд. Там було комфортно, там було зручно. Тому що там жінки були головними, в цьому плані комфортно. Відчувати себе дискримінованими такими ж, людьми, яких дискримінують — це взагалі повний жах. Коли в «Ростку», наприклад, якась дівчина напідпитку могла залізти на столик потанцювати, то її потім могли кілька місяців до клубу не пускати. А якщо це робив якийсь хлопчик, то йому всі плескали. Однакова абсолютно ситуація, я була цьому свідкинею. Була така зла, що кілька місяців не ходила туди. А потім життя так змінилося, що взагалі припинила туди ходити, зникла. Але це було задовго до «911». 

Періодично в «Ростку» були взагалі жахи, у ті часи — 90-ті ще ж були, переслідування. Тоді, пам’ятаю, навіть охорона нам радила не йти по одному, а виходити по кілька людей, не йти пішки, не економити гроші на таксі, викликати таксі. Бо коли ти доходив до зупинки трамваю чи кудись на трасу, щоб зловити таксі (так дешевше коштувало), можна було по дорозі добряче отримати по голові.

Олена Шевченко, 39 років

Клуб «911», де ми [активістки «Жіночої мережі»] робили вечірки, з’явився пізніше, у 2006 році. Він знаходився навпроти бару «Бродяча собака». На той момент вже багато чого позакривалося, в тому числі «СовОК» і «Кібер», і «Бродячу собаку» теж було переформатовано. А поряд, в «911», з’явилася можливість робити вечірки з виступами драг-кінг шоу.

Потім «911» закрився, і ми знайшли інший клуб — «Бочку» на вулиці Воровського (тепер вулиця Бульварно-Кудрявська — прим. авт.). «Бочка» була актуальна з 2009 по 2011 рік, здається, два роки це тривало. Так, довго ми трималися, а потім якось пішли в активізм. Це вже коли «Інсайт» заснували, вже займалися більше таким свідомим активізмом, адвокацією, боротьбою за права.

Кіра

В «Андрогіні» майже ніколи не було дівчат. «Кібер» на вулиці Прорізній був дуже прикольний, тому що, з одного боку, це клуб для транс-дів. Там була Ірен, Монро там була свого часу. Попри те, що це були такі відомі транс-діви, які виступали в цьому кафе, там реально щовечора майже завжди один чи два столики були жіночі. У четвер там був жіночий день завжди. І можна було в будь-який момент прийти. Він був такий «френдлі», тому що ми, в принципі, знали всіх власників, барменів, весь персонал, всіх дів. Діви теж з нами добре спілкувалися, ми з ними були в хороших стосунках. В «Кібері» було реально прекрасно, дуже добре, прям душевно. Він заіснував пізніше, ніж «Андрогін», у 2005-2008 роках і до 2009 чи 2010 року. В ці роки це було одне з таких приємних місць у центрі міста, не зовсім підпільне, тобто це було не «911».

Анжела (ім’я змінено)

«Андрогін» у ДК «Росток» вважався чисто чоловічим. Я стикалася з тим, що в Андрогіні для хлопців вхід коштував, там, скажімо, 20 гривень, а для дівчаток — 50. Для мене це було дивно Завжди було дивно, чому. Потім мені почали пояснювати, що, виявляється, я зіткнулася з моментом дискримінації, сексуальні меншини, а й так відбувається дискримінація за статевою ознакою. І, з однієї точки зору, хлопці це виправдовували тим, що дівчата ведуть себе не зовсім красиво, і вони зробили так, щоб було дорожче для тих, хто більш неадекватний. Ну, така політика. Я говорила, що люди різні, це не залежить від заможності чи відсутності грошей. А мені казали: «А з іншого боку, навіщо нам бідні дівчата?».

«Кіборг» — це теж більш чоловічий клуб. Я пам’ятаю, ми там з Ксенькою приходили, подружкою моєю, також компанією. Я свого часу була відома у вузьких колах, у мене нікнейм Амон. Це мене так прозвали, я про це дізналася випадково. Говорили: «Напевно, тому що на воротах так стоїш, що ніхто підійти не може». У «Кіборг» ми приходили з Ксенькою на всі класні травесті-шоу, було весело, подивитися, познайомитися з кимось і поїсти щось (там хороша була кухня, а ми любили сир з кропом). І Ксенька тоді була широко відома у вузьких колах. Вона була дуже харизматична особистість, і вони з Тигром були такою дуже харизматичною парою на той час, були разом близько десяти років. Ну, і люди, які живуть довго і з’являються в якийсь тусні… І ось на їхньому прикладі бачили, звертали увагу, що можна прожити так довго в одностатевих стосунках, що все як у всіх.

Клуб «Нептун» ми робити трошки «тематичним» на певний момент, тобто ми почали там збиратися. Трохи веселки надали цьому закладу, ось. Там можна було смачно поїсти, але з часом ми якось перестали туди ходити. Це не було темним закладом, це ми його «оттемілі» на якийсь момент.

Тоня (ім’я змінено)

У Києві була дуже популярна мережа «Ерікс барс» (це пізніше вона стала мережею). Ерік і Віолла відкрили тоді в Києві багато закладів. Той, у який ми ходили доволі часто, пили пиво, спілкувалися, знаходився у під’їзді на площі Льва Толстого. І сама атмосфера була чудова, тому що багато іноземців, господарі хороші і привітні, тобто їм взагалі було фіолетово [на сексуальність]. Туди взагалі спокійно можна було прийти випити каву чи пиво, і ніхто на тебе не звертав увагу. Мені здається, що навіть 2000-ні були набагато спокійніші, ніж зараз. Паралельно, наскільки я пам’ятаю, розвивалася «Жіноча мережа». 

Нарешті ця заповітна мрія збулася — піти в клуб. Мене запросили в клуб, ну і, звісно, я погодилася. Перший клуб, який я взагалі відвідала, був «Клітка». Дуже шкода, що він закрився, це клуб, звідки вийшло чимало з наших травесті-дів.

«Клітка» знаходилася в елітному на сьогодні районі (Печерську — прим. авт.), в старій п’ятиповерхівці у підвальному приміщенні: ти заходиш у під’їзд, ти навіть не підозрюєш, що там клуб, сходи, вхід безпосередньо в сам під’їзд і синьою фарбою пофарбовані двері до підвалу. Відкриваєш двері і потрапляєш у паралельний всесвіт. Звісно, була охорона. Оскільки це було підвальне приміщення, там було дуже багато кімнат, центральна кімната, зрозуміло, з баром і залом зі сценою. Всі інші зали — гримерка, туалети, це все не дуже цікаво, тому що все найцікавіше відбувалося в цих двох місцях: де випивали і де потім танцювали і відбувалися шоу. Кого я там бачила і зараз за ким спостерігаю — це наша травесті діва Монро, Белла Огурцова, яка, наскільки я знаю, зараз в Америці, і ще плеяда хлопчиків, які розійшлися потім по клубах і яких потім я вже зустрічала в «Андрогіні», «Кібері», «Помаді». 

Напевно, найцікавіше в «Клітці» — це були виступи. Це були такі капусники, які в основному організовували хлопчики. Це вже тоді зароджувалася, напевно, травесті-культура в Україні, і шоу — це були позичені у сестри чи мами колготки, спідниці, перуки, не завжди за розміром, не завжди вистачало грудей… Для мене це скоріше були такі капусники, але всі стояли дивилися, затамувавши подих, бо це було щось таке, чого ми раніше не бачили. Це була шоу-програма протягом вечора, для якої переривалися танці. Наприклад, була тема «Переліт Київ-Пекін», де було про цей переліт, як збирали валізи, як летіли в літаку — тобто шоу мало сюжет. Жарти могли бути і нижче, і вище пояса, але все одно це було хоч щось. Вже трохи пізніше я дізналася, що є «Росток», він же «Андрогін», і вже пізніше в нього потрапила. Але ось першим був «Клітка».

Співвідношення лесбійок і геїв у клубі, напевно, було 20 на 80 або 30 на 70, тобто дівчат було набагато менше. Були завсідники закладу. Було приємно, коли ти туди приходила і вже знала людей, тебе впізнавали. 

Ми [моя група подруг] приходили у клуб потанцювати (зазвичай у будні дні), випити і часто (ну, моя компанія, кажу тільки за свою компанію) йшли з першими півнями, щоб виїхати на тролейбусі чи метро додому. І обов’язково вранці, коли вже майже нікого в барі не було, збиралися хлопці, ті, хто залишався, чекав транспорт, включали Аллу Борисівну, Алла Борисівна там щось співала, хлопці випивали і підспівували.

А потім у якийсь момент почало набирати обертів нічне життя. «Клітка» закрилася, з’явився «Росток», потім з’явилася «Матроська тиша», «СовОК», потім «Бродяча собака». З’являлися заклади, куди можна було просто піти посидіти, зустрітися, піти танцювати. Був вибір, і люди не боялися ходити, не соромилися. Цікаві були вечірки на орендованих корабликах. Різні люди їх робили, і різні були кораблі. І, звісно, вечірки обов’язково мали теми: ковбойська, гавайська. Приємно, коли люди костюмовані приходили. Якось винаймали корабель «Андрій Первозванний», здається, це солідніша була вечірка. Одного разу було й таке, що на той кораблик було страшно зайти, мало людей прийшло. А ми ще запросили дівчат, які не ходять на вечірки, прийшли, а там напівзатонулий такий кораблик.

Ціни в закладах були доступні. В принципі, ми могли собі дозволити. Найтрадиційніший напій — це була «викрутка», тобто горілка з соком. Я думаю, що це був найпопулярніший напій — дешево, сердито. Ні, можна, там, випити шампанське, але навіщо. Скажімо, сидимо за столом [у клубі], випиваємо, приходять хлопчики, які виступали, кажуть «привіт», потерлися і [надпивають] з твоєї склянки. Тобто, мабуть, у них не було грошей, [а] хотілося випити. Дівчат їм не дуже зручно було розкручувати, але хлопців так розкручували. Але загалом моя думка, що хлопчики все ж таки були фінансово заможніші, ніж дівчата. Хоча зараз важко сказати, матеріальне становище вирівнялося. І взагалі мені здається, що гей-культура на сьогоднішній день, в принципі, стала дещо іншою: якщо раніше ми шукали знайомств, то зараз багато хто осіли по домівках і вирощують дітей. Якщо раніше жили з батьками, то зараз у багатьох є квартири, машини, сім’ї. Зараз якось фінансово ще зміцніли.

Під кіосками моя компанія не випивала, але насправді я дуже рада, що ці люди мені зустрілися. Практично всі були старші за мене, хто на 10, хто більше, хтось менше, але всі працювали, всі мали можливість випити в кафе, ми могли піти на природу у вихідний день: поїхати на Гідропарк, взяти підстилку, шампанське. Компаній було дуже багато, про які ми навіть не підозрювали. Наприклад, з Лаймою Гейдар ми познайомилися набагато пізніше, але у неї була своя компанія, своє коло спілкування. Дуже велику роль зіграла ЛГБТ-конференція (найімовірніше, йдеться про конференцію «Наш світ: рівність та співробітництво», яка відбулася у 2000 році — прим. авт.), не пам’ятаю який рік, після якої люди поїхали танцювати в «Андрогін». Там зібралося дуже багато людей і перезнайомилися. Це був 2000-2001, і я досі підтримую відносини з людьми з тієї конференції, спілкуємося.

Знайшли історичні неточності або вам є що доповнити до цих історій та фактів? Пишіть нам на електронну адресу lesbian.archive.ua@gmail.com.