У минулому, як і сьогодні, клубна та барна культура у геїв в Україні була набагато ширша та стабільніша, ніж у лесбійок*. Історія лесбійських* барів і клубів тісно пов’язана з гей-культурою, а самі лесбійки інертно долучалися до тих місць, які вже організовували собі геї.

Так відбувалося й відбувається з кількох причин. Одна з основних причин — у чоловіків більше економічних засобів, свободи та влади, щоб утримувати розважальні заклади, а жінки часто залежні від родини і через нижчий рівень освіти або економічну кризу мають менший заробіток. Буває, що негетеросексуальні жінки елементарно не можуть собі дозволити купувати напої в гей-закладі.

Оскільки в 1990-х роках загальна економічна ситуація була дуже депресивна, у молодих жінок і поготів не було коштів на те, щоб утримувати певний простір для спільного проведення часу чи підтримки спільноти. Водночас український ринок розваг у той час теж не міг запропонувати нічого суттєвого. Познайомившись на інтернет-форумі і пробалакавши місяці онлайн, дві жінки, не знайомі з зовнішністю одна одної, мали кудись піти нарешті «розвіртуалитись», разом випити, сходити на танці або просто якось розважитися.

Так у 90-х виникали місця, переважно звичайні загальні бари з недорогим алкоголем і невибагливою атмосферою, які притягували геїв чи лесбійок через вигідне розташування та терпимість власників. Серед ЛГБТ-френдлі (гей-барами їх не можна назвати) барів, які проіснували довше за інші, можна перерахувати «Старий Київ», «Бродяча собака», «Матросская тишина», «СовОК», «Жемчужина Нила». Саме ці бари в українській лесбійській* історії залишаються культовими. Водночас звісно, що лесбійки в 90-х і 2000-х збиралися не тільки в цих барах: вони могли зустрічатися якийсь час у будь-якому барі, популярному чи ні, у своєму районі чи в центрі тощо.

Кафе «Старий Київ» в ЛГБТ-спільноті згадують як один із перших гей-барів у Києві. Він знаходився на вулиці Хрещатик, 52, по той бік від «стометрівки». За словами Святослава Шеремета, у «Старому Києві» геї «розпивали чаї, еротично їли морозиво, знайомилися і далі гуляли по “стометрівці”». Згодом лесбійки*, які приходили на «стометрівку», також гостили у «Старому Києві».

Бар, про який згадують негетеронормативні жінки передусім і найчастіше, — це «Бродячая собака» (тут важливо залишити оригінальну назву російською мовою, бо цей факт становить важливу частину спадщини української лесбійської культури. — Авт.), який знаходився за адресою Несторівський провулок, 10. Офіційно це не був ЛГБТ-заклад, але де-факто був, хоча й проіснував недовго — з кінця 1990-х до 2004 року, за свідченнями бувалиць. У «Собаці» просто грала музика, там не було дискотек. Після зміни власників «Собака» стала «Жемчужиной Нила», а ЛГБТ за інерцією продовжували туди ходити. Як згадують жінки Іра та Катя, які там часто розважалися, «у “Собаці” наливали пиво “джаз”, світле з виноградним соком, і відбувалися вечори концертів з піаніно».

Одним зі стихійних місць для лесбійок був заклад «Затишок» біля метро «Хрещатик».

Бар «Матросская тишина» за адресою Кловський узвіз, 10, кажуть, був найбільш приязним до жінок, а також найбільш популярним серед них. 

«По четвергах у “Матроській тиші” був жіночий стриптиз і геїв практично не було, хоч і в інші дні також нормально приймали. А ось “Собака” жінок не надто любила», — згадує одна з лесбійок Неля, яка у ті роки жила столичним ЛГБТ-життям.

Нижче учасниці дослідження розповідають те, що пам’ятають про місця, які відзначилися у лесбійській спільноті.

Кіра з Києва

«Інформація про ЛГБТ-бари в Києві була закритою. Дізнаватися про них можна було, як то кажуть, по “черезтинному радіо”: коли з кимось знайомилися, той хтось розповідав про місця, які знає. І таким чином ти потихеньку починаєш входити в це. Я от з кимось познайомилася, потім хтось перший раз мене привів у клуб, потім далі познайомилися, потім хтось спитав: “А там буваєш?”. (…) Треба було знайти одну людину, яка спілкувалася з кимось, і вже починався ланцюжок. Працювало це черезтинне радіо досить добре.

У “Старому Києві” ми взимку грілися (сміється). По “стометрівці” [коли холодно] довго не походиш, потрібно піти кудись погрітися. Часто використовували “Старий Київ” для цього, дійсно. Люди ходять, гуляють, мерзнуть, приходять в кафе, гріються, потім знову виходять гуляють.

Так відбувалося не завжди через відсутність грошей. Насправді, [жінки] були дуже різні. (…) У середині 2000-х у нас в компанії були (ці люди вже зараз всі за кордоном, як і я з Ніною) також керівниці в банках тощо. Я теж займала досить серйозну посаду в українських компаніях. Це [використання “Старого Києва” для зігрівання] не завжди було через гроші. Тому що багато хто з нас, з тих людей, з якими ми робили фестивалі, вечірки, були забезпечені, добре заробляли, ми займали посади в серйозних компаніях, в Києві принаймні. (…) В принципі, всі [подруги з компанії] були з середнього класу. Це не зовсім тому, що було менше грошей, скоріше тому, що не було місць [у “Старому Києві”].

“Старий Київ” під кінець [свого існування] теж став просто такою собі пошарпаною кафешкою. Потім ще на вулиці Прорізній було кафе “Купідон”. Тоді він перейняв для себе цю функцію “Старого Києва”. Сьогодні “Купідон” став такий літературний, а до цього він був квір, неформальний, відкритий для всіх ідентичностей: як неформальних, літературних, так і сексуальних.

У “Бродячій собаці” була дискотека, пиво, горілка з-під столу (тому що дешево). У барі потрібно купувати, а горілку можна ж із собою принести за ціною з магазину. Потім починалося: знайомство між столиками. Це, насправді, були просто якісь місцеві пиятики, знайомства з іншими столиками і нетворкінг, тільки дуже неформальний і дуже п’яний. І ще не дуже ефективний, тому що не всі пам’ятають, хто з ким вчора познайомився. Музика в барі грала у найкращих традиціях сільських дискотек 1990-х: “передаємо привіт Наташі з третього столика”, “передаємо пісню”, ставили пісню. Ось так це виглядало.

Коли позакривали всі кафешки, тобто “Матроську тишу” і “Бродячу собаку”, то “жіночих” місць не залишилося. Потім “911” відкрилося, але це пізніше вже було. А так, місця більше для чоловіків відкривалися, чоловіками для чоловіків. Тому ситуація була така — нікуди було піти. Було ще кафе “Депеш Мод”. Також кафе “Рога” на вулиці Привокзальній (там роги висіли на стінах), з одним входом: направо — управління “Укрзалізниці”, а ліворуч — кафе (сміється).

Власник “Рогів” — це людина, яка відкрила потім “Помаду” (Ігор Тищенко — прим. авт.). Це було відкрите [для всіх] кафе, але всі знали, що це лесбійське кафе. По п’ятницях там був реально “цвіт нації”.

У “Бродячій собаці” не було діджеїв, там були диски (тобто програвання музики з компакт-дисків — прим. авт.). А, наприклад, у “Рогах” був музичний автомат. Там потрібно було закидати монетки і тоді вибирати музику. Приходиш, окуповуєш автомат “Нічними снайперами”, проплачуєш 12 пісень наперед (сміється). І якщо в цей клуб забрідав хто-небудь не з наших (сміється), то півтори години “Нічних снайперів” мало хто витримував.

У всіх місцях однаково, насправді, ставилися до лесбійок. Питання не в тому, що погано ставилися до лесбійок чи до когось іншого. Просто іноді деякі люди виходили з-під контролю, неважливо, якої статі — напивалися і хлопчики, і дівчатка. Ясна річ, що погане ставлення до людей було мотивоване тим, що молоді люди, коли напиваються, ніхто не розумний. І тут було саме тільки цим обумовлено — вели себе не дуже».

Олена Шевченко

«“Бродячая собака” — це, в принципі, такий перший значущий заклад саме для лесбійок, тому що там по четвергах вперше взагалі за весь час регулярно проходили зустрічі саме лесбійок. І це був не клуб, а якраз той цікавий формат бару з купою столів, який чомусь заходить часто дівчатам. Туди реально всі приходили, спілкувалися, сиділи за столами великими компаніями, проходили між цими столами, спілкувалися і, власне, випивали. Найпопулярніший напій серед лесбійок був (і, я думаю, залишається) — це пиво. Якщо ти п’єш вино або коктейлі в клубах — це сильно простежувалося, бо це, звісно, не по-пацанськи. Я пам’ятаю свій перший прихід в цей бар “Бродяча собака”, в мене вже там було кілька подруг із чату “Бізар” (про чати та форуми читайте більше тут), і вперше я там побачила Лайму Гейдар, яка там віщала і розповідала про вихід першої лесбійської книги “Бути лесбійкою в Україні”».

Ольга Байка

«У “Матроській тиші” я не була. Описували її так, що мені туди не хотілось: що там накурено, якийсь свинарник і взагалі пристають якісь неприємні жінки. Тоді це мені ще якось було не потрібно.

У “Бродячої собаки” були трошки різні періоди, але коли я там була, це було таке підвальне приміщення. В принципі, в ті часи чомусь була така відлига [у ставленні до ЛГБТ+]. Можна було ходити в усі ці бари, якось не було такої лютої гомофобії [як зараз]. Коротше, всім було пофіг. Я так розумію, що і звичайні люди туди приходили, тому що бар знаходився у центрі міста, але в основному або там були геї, або лесбійки. Особливо в п’ятницю вечір у “Бродячій собаці” стояло гудіння: всі підтягувалися, спілкувалися, при бажанні можна було познайомитися. “Бродяча собака” позиціонувалася як місце, де можна познайомитися. Але я не знайомилася, головне, що було таке місце, куди можна було просто прийти і розслабитися. І туди ходив приблизно один і той же зріз людей. Якщо плануєш якусь там зустріч — кажеш: в “Собаці”.

У “Бродячій собаці” всі практично один одного знали, це було вузьке коло, насправді. Я тусила в колі [громадської організації] “Жіночої мережі”. Але це коло було досить умовне, тому що Лайма [Гайдар] взагалі практично всіх знала, могла спокійно спілкуватися з усіма. Я так розумію, що до того, як я прийшла в тусовку, там був ще якийсь двіж, тоді вони спілкувалися всі, я просто цього не бачила.

Було класно, що таке місце, як “Бродяча собака”, існувало. Були ще якісь місця, але я туди не ходила, мені було зручніше територіально в “Собаці”. Ну, був ще “Барабан”, тобто “Купідон”, але це не “тематичне” (тобто лесбійське — прим. авт.) місце, просто там було більш людно. В “Купідоні” ми теж якось, бувало, збиралися і тусувались. Але “Купідон” не був такою ж точкою зборів, як і “Бродяча собака”.

Не пам’ятаю, коли цю “Бродячу собаку” прикрили. Я в неї вже перестала ходити, а вона ще працювала. Ми просто ходили в різні заклади. Наприклад, у свій час ми домовилися про вечірки в кабаку “Роги”, який знаходився біля вокзалу. Хтось із “Жіночої мережі” домовилися з адміністрацією (в якій хтось, здається, були з “тєми”) про те, що там якісь дні будуть наші. Тоді туди приходили дівчата на різні театральні вистави — наприклад, на тему Гелловіна чи Дикого Заходу. Це все організовували активістки “Жіночої мережі”, писали сценарії. Потім ті самі активістки організації, і я також була серед них, влітку також робили вечірки на винайманому кораблику по Дніпру. Там були вечірки на гавайську тематику. Але це вже якраз захід існування “Жіночої мережі”. Якось у всіх, хто займалися цими проєктами, виникли особисті причини й проблеми, вони вже стали більше собою займатися, ну, коротше, відійшли від активізму».

Анжела з Києва

«Я займалася спортивними моментами, тому кола подруг з футболу мені вистачало. Ми ходили в “Матроську тишу”. Не дуже пам’ятаю мій перший раз у “Бродячій собаці”, здається, прийшли компанією, замовили пиво. Пам’ятаю, що в “Собаці” в четвер періодично закінчувалося пиво, а в “Матроській тишині” мені завжди подобалося, що там запрошували дівчат на стриптиз. Це був підвальне приміщення, напівтемне, такі столи з лого “Чернігівське”, були в основному дівчатка, був жіночий день у четвер. Клубам було невигідно віддавати вихідні дні дівчатам. Ми зазвичай сиділи, спілкувалися, хтось знайомився, хтось просто так приходили. Я в “Матроську тишу” приходила, як до себе додому, було так затишно, як у тапочці. І в “Бродячу собаку” теж. І в “Кіборг”. Я там усіх знала, мене всі знали, було дуже тепло.

Ще в 2010 або 2011 році дівчата з “Інсайту” почали організовувати вечірки на корабликах.

Те, наскільки ми часто ходили на вечірки і в бари, залежало від зарплати, яку кожна окремо отримувала. Як тільки я стала отримувати більше… Ну, в будь-якому випадку, пиво тоді коштувало 3-7 гривень, все одно приходиш і витрачаєш 50 гривень, а це була досить велика сума; плюс кошти за проїзд, іноді на таксі, а якщо на таксі не було грошей, доводилося йти додому пішки». 

Анна з Києва    

«На лесбійському “Арт-форумі” одна з найактивніших користувачок виціпила мене і показа “Бродячу собаку”, і ось тоді почалося.

Я в принципі не люблю незнайомих компаній. Я інтровертна особа, і мені завжди це [соціалізація] складно. А тут, перший раз у “Бродячій собаці”, було вдвічі складніше, або навіть втричі, бо я абсолютно не знала, чого чекати. А в цей день там було велике збіговисько. Ми були вдвох. Не знаю, що вона там про мене подумала… Мені здається, що я була повним ідіотом. А потім почало приходити багато дівчат, всі з форуму [“Арт-форуму”]. Вони були в офлайні знайомі, мали між собою спільні теми. Я просто сиділа, слухала з великими очима. Я не могла ніяк взяти участь. Але вони почали мене з собою брати на якісь там концерти чи, може, просто п’янки. Але в “Собаку” я почала приходити дуже часто. Ну, може, раз-два на тиждень. У четвер там був жіночий день. Це було класне місце. Це було кафе на дві кімнати, де розміщувалося до десяти столів. Ціни були дуже помірні, бо грошей не було: пиво щось за 7 грн. Мені дуже було шкода, коли вона [“Бродяча собака”] після кількох років закрилася. Потім “Собака” відкрилась, але як “Жемчужина Нила”.

В “Матроській тишині” я була тільки раз, мені дуже не сподобалось. Це місце було якесь більш пошле. Може, то день такий був, я не знаю. Загалом, це був напівклуб, напівгендель десь на вулиці Кловській. Я вже не пам’ятаю точно, бо мене туди привели. Я там посиділа, може, з годину і все. На цьому моя “Матроська тиша” закінчилась. У “Тиші” репутація взагалі була не дуже. І це зовсім не моя “тема” була: всі були дуже п’яні і приставали одна до одної. Це мені було досить дико. І там було шоу чи стриптиз. І воно було такого низького рівня — просто жах!

А “Бродяча собака” була зовсім інша. Можливо, люди там були ті самі, а може, і ні. І якось там було чинно-благородно. Я не пам’ятаю жодних бійок чи скандалів… Це було цікаво, там було чутно людей, бо не було такої гучної музики. Дуже цікаві люди приходили туди. Там я вперше в житті побачила трансвестита. Це мене просто потрясло. Тобто я знала, що таке існує, але ніколи не бачила. Було дуже цікаво. У 2003 році мені стало його не вистачати. За цей час я дуже змінилася. Моє коло спілкування стало більшим у десятки разів».