У 2000-х роках українських лесбійок* із будь-якої точки України, безперечно, об’єднувало одне — чати та вебфоруми. Знайомство через оголошення (про яке ми писали тут) для лесбійок* було актуальним десь до 2000 року. А в період, коли з’являється інтернет і дедалі більше жінок отримують доступ до комп’ютерів — на роботі, в кафе, в бібліотеці тощо — місцями, де лесбійська* спільнота почала формуватися вже як об’єднання, стали чати та форуми.

Хоча проблеми з доступом до комп’ютерів через фінансові можливості були у багатьох, лесбійки знаходили способи користуватися інтернетом: ті, хто жили у великих містах і працювали в офісах — на роботі, інші ж — в інтернет-кафе, а згодом — у себе вдома.

«У нас інтернет був в університеті, але тобі не дозволяли лазити по якихось там різних сайтах, тільки в цілях навчання», — розповідає Джемма зі Львова.

Поява комп’ютерів стала рятівним інструментом у сексуальній самоосвіті лесбійок. Маріанна Полевікова з Херсона розповідає, що в старших класах школи завдяки знайомству з однокласницею, яка мала комп’ютер, вона отримала доступ до інформації про різні види сексуальності: 

«Моя однокласниця Алла (ім’я змінено) в школі більше чомусь тусувалася з геями. Ми з нею спочатку билися у класі (у нас обох були “чудові” характери), а потім ми почали дружити. Наприкінці 90-х, щойно [в Україні] з’явилися перші комп’ютери, в Алли вже був свій власний комп’ютер. Вона першою почала цікавитися цим [ЛГБТ], а я через неї також стала отримувати інформацію. Я ходила до неї додому, щоб сидіти в інтернеті, знаходили там якусь інформацію про те, що таке сексуальність, яка є сексуальність, її види, ми друкували це все на принтері, читали, ділилися інформацією. Мені було 17 років».

Бувало, що лесбійки, які не мали власних комп’ютерів, гуртувалися в інтернет-кафе, де проводили години, спілкуючись на сайтах для знайомств. Марта розповідає про певний інтернет-клуб у центрі Львова, який був обраний стихійно, бо там якийсь час працювала лесбійка:

«Тоді в принципі якоїсь сформованої [лесбійської] спільноти [у Львові] не було. Натомість були місця, де групи дівчат тусили, активно шукали когось ще для спілкування, підтягували своїх. У центрі Львова був інтернет-клуб (його вже немає), в якому періодично з’являлися дівчата. Вони сідали рядочком і спілкувалися у якихось чатах, про які знали тільки вони, а я — ні.

Мені цей інтернет-клуб показала дівчина, з якою ми познайомилися, бо вона побачила мене на вулиці і мене розшукала. (Про це читайте більше тут.) Але я ходила в клуб сама, тихенько пафосно собі сиділа і щось робила. Мене побачила та група дівчат з інтернет-клубу, і ті почали здалеку контактувати зі мною: хтось записку чи брошурку якусь мені підкладав на клавіатуру на моєму місці. В записці писали, що необхідно гуртуватися, що “можливо, тут тебе зрозуміють”. Я поступово влилася в їхню компанію, тож пізніше сама вже знала всі чати й форуми і сиділа на них».

Елена «Вітамінка» працювала якийсь час, в основному в нічні зміни, адміністраторкою в цьому інтернет-клубі під назвою «Павук» (вул. Леся Курбаса, 8), про яке розповідає Марта. Група лесбійок, про яких ідеться, були також друзями «Вітамінки», через що вони й обрали саме цей інтернет-клуб.

«Як місце зустрічей лесбійок цей інтернет-клуб проіснував кілька років, а потім місце тусовок почалося змінюватися, коли набралося більше людей», — каже Марта.

Російські (лесбійські) форуми і чати

Наприкінці 90-х українських лесбійських форумів ще не існувало. Силу інтернету, яку той міг становити для ЛГБТ-спільноти, лесбійки відкривали через російські чати та форуми.

«По-перше, тоді у нас не було такої потужної української ідентичності, як зараз. По-друге, коли твоя базова потреба не задовольняється, тобі не до великої ідеї, ти просто хочеш з кимось спілкуватися. І мені здається, це так важливо. Тому що коли люди в постійній тривозі і самотності, вони не будуть думати ні про державу, ні про якусь боротьбу, вони просто хочуть особистого щастя, ну, або не нещастя. І тоді ми вже не думали, український це форум чи ні, нам просто хотілося спілкування», — пояснює Анна Шаригіна, яка почала користуватися інтернетом наприкінці 90-х.

Отже, простір знайомств українських лесбійок зосереджувався в ранньому Рунеті. Жінки знайомилися спочатку через різні популярні на пострадянському просторі чати на зразок ICQ чи chat.ru. Анна Шаригіна розповідає, що в 1997 році, коли їй було 20 років, у неї на роботі з’явився інтернет і вона скористалася цим моментом на повну:

«Тоді ще ніхто не розумів, навіщо в офісі підключили інтернет. А я увесь місячний абонемент використовувала в один тиждень на чати. Я тусила на chat.ru (він був розбитий по різних темах) і на лесбійському чаті (який я не пам’ятаю вже, як саме називався). На chat.ru (існував з 1996 року — прим. авт.) я просто сиділа, бо хотіла познайомитися принаймні з кимось. У мене ще зовсім не було досвіду зустрічей з дівчатами.

На chat.ru я познайомилася з авторками книги “Життя в рожевому кольорі” Еленою Лацци та Мариною Канторовою. Це партнерки, які народили трьох чи чотирьох дітей за допомогою штучного запліднення. Для мене це було важливо — що на цьому чаті були реальні дівчата які мали лесбійський досвід та ідентичність. Я, пам’ятаю, була дуже здивована, коли дізналася, що адміном лесбійської групи на chat.ru був чоловік.

Зрештою я ні з ким не зустрілася. У 2002 році в мене був уже хороший інтернет, бо я працювала HR на великому підприємстві й розміщувала оголошення. Тож таким чином я знайшла форуми, а не просто чати».

Одним із форумів, які знайшла Анна, був форум «Волга-Волга».

«Волга-Волга» був першим у Росії суто лесбійським чатом, а пізніше — також форумом, заснованим у 1998 році (згодом сайт виріс у «Национальный портал русскоязычных лесбиянок» — lesbiru.сom, через що з 2000 року форум мав адресу http://volga.lesbiru.com/). Форум «Волга-Волга» був дуже наповнений: з різними розділами — наприклад, «серйозний», «гумор», «флудилка», «література», — де кожна користувачка могла завести якусь тему, у якій відповідали інші користувачки.

Поруч із «Волга-Волга» існували однойменні із форумом журнал і жіночий клуб, бо основною ініціаторкою цих платформ була лесбійка із Петербурга під псевдонімом Волга.

«Волга — це абсолютно конкретна жінка. Я навіть не знаю, як вона зараз виглядає, тоді вона була така трошки буч. Вона багато писала текстів, багато перекладала, вона і її дівчина (під псевдонімом Вдова — прим. авт.). У них були дуже довгі стосунки. Волга була дуже різка, банила людей на раз-два. І їй не можна було нічого сказати», — каже Анна Шаригіна.

На «Волзі-Волзі» українські лесбійки багато спілкувалися, а в результаті навіть розвіртуалізовувалися у своїх містах. Анна Шаригіна згадує момент, коли знову у 2006 році після невеликої перерви повернулася до спілкування на форумах і вперше зустрілася з дівчиною вживу:

«У 2006-му, коли я вже почала шукати когось, з ким я могла б не відчувати себе такою самотньою. Першою з “Волги-Волги” я познайомилася з дівчиною-баскетболісткою, яка була років на 8 за мене молодша (їй було 18, а мені — десь вже 27-26). І мені здавалося, що це прям супер величезний розрив у віці. Але ми, пам’ятаю, зустрілися в парку і ще якось змогли порозмовляти ні про що».

Знайомство з лесбійськими чатами та форумами ставало значною подією в житті багатьох лесбійок* в Україні і відбувалося шляхом «черезтинного радіо». Так, Анна Шаригіна відкрила «Волгу-Волгу» іншим харківським лесбійкам. Віра Чернигіна згадує:

«Мій перший такий контакт через інтернет відбувся десь у 2004 році. Тоді інтернет був тільки перший рік у моєму житті, взагалі я не знала, що є такі чати, в яких можна було знайти дівчину (не в Україні, зрозуміло). Розумієш, коли Шаригіна прийшла [у харківську групу лесбійок], то був інший світ. До цього не вистачало знань про якісь дієві міжнародні штуки, як “Волга-Волга”. І тому всі [дівчата] сиділи абияк. Коли прийшла Аня, тоді життя у всіх змінилося».

Однак інтернет навіть на лесбійських форумах не завжди був приємним місцем:

«В період, коли я сиділа на “Волзі-Волзі”, пам’ятаю я періодично плакала від того, що хтось різко мені відповів. І коли я спробувала питати “чому ти так зі мною розмовляєш?”, мені замість того щоб вибачитися писали: “А що ти мені зробиш? Закидаєш мене соплями?”. Загалом, спілкування на форумах було дуже токсичним — зрештою, це перейшло у твіттер і фейсбук. А ще тоді я зрозуміла, що лесбійство — це ще не привід для дружби, і що це нормально», розповідає Анна Шаригіна.

Були ще й інші популярні серед лесбійок російські форуми та чати, як rozochka.krovatka.ru, lesbi.ru тощо. Але найпопулярнішим був, безперечно, сайт Волги. Зокрема через велику кількість лесбійок, які там сиділи, але також через інтерактивність, наповненість і такі ініціативи, як онлайн-консультації психологинь. Анна Шаригіна, психологиня за освітою, також після певного проведеного на форумі часу почала надавати, за пропозицією Волги, безкоштовну психологічну консультацію для жінок. В основному робота полягала у відписуванні на дописи користувачок у розділі психологічної допомоги. Всім психологиням, які надавали допомогу, потрібно було підтвердити психологічну освіту, надіславши адміністраторкам сайту фото диплома. За словами Анни, спочатку вона отримувала небагато запитів, а пізніше така допомога, хоч і дедалі більш затребувана, втратила сенс через токсичність комунікації на форумі:

«Мені не подобалося давати онлайн-консультації на форумі [“Волга-Волга”]. Тому що це було публічно, люди просто кидалися одна на одну, і ми були всі як лебідь, щука та рак. Я не почувалася досить впевнено, щоб відбиватися від інших і доводити, чому я сказала так, як сказала. Я хотіла, щоб це проходило більш інтимно. Я пропрацювала психологинею на “Волзі-Волзі” десь місяць».

Музика відіграла велике значення у формувані лесбійської онлайн-спільноти. На початку 2000-х серед лесбійок дуже популярними були «Нічні снайпери», Земфіра та «Butch». Сайти фан-клубів цих виконавиць мали свої окремі чати та форуми. Лесбійки, серед інших фанатів, приєднувалися до цих фан-клубів, і тоді просто форуми ставали місцем знайомств жінок. Одним із найпопулярніших чатів був «Зем-чат» на офіційному сайті Земфіри zemfira.ru. 

«Зем-чат — це був такий собі прототип сайта знайомств. Я, в принципі, ніколи не була справжньою фанаткою Земфіри, я цей етап пропустила. Але якби я знала, що там [у “Зем-чаті”] знайомляться [лесбійки], то б не пропустила», — зі сміхом розповідає Світлана з Києва.

Однак у «Зем-чат» було важко потрапити, а саме — пройти реєстрацію, розповідає Марта зі Львова: «Пам’ятаю, ще мало обраних потрапляли в чат до Земфіри, нікого не приймали дуже довго». 

Ще пов’язаним із Земфірою був і форум на сайті фан-клубу російської співачки, який створили дві лесбійки з Петербурга.

У фан-клубу «Нічних снайперів» був сайт noch.pisem.net, у якого теж був свій окремий форум. Форум фан-клубу «Butch» за адресою butch.ru, як і у випадку Земфіри, розташовувався на офіційному сайті гурту.

Тож наприкінці 90-х і з початком нульових українські лесбійки* знайомилися й заводили романи на російських інтернет-ресурсах, а чимала кількість навіть їздили в Росію зустрітися вживу зі своїми онлайн-подругами по переписці. Елена «Вітамінка», яка проводила час зі своїми подругами у згаданому львівському інтернет-клубі, розповідає: «Ми сиділи в основному на форумі “Волга-Волга”. І ми всі гуртом збиралися їхати в Москву, але поїхала тільки подруга Марс, вона там і лишилася з дівчиною».

Українські лесбійські* чати 

Невдовзі після Росії в Україні також з’явилися всеукраїнські чати знайомств (які зрештою також ставали популярними на всьому пострадянському просторі). Лесбійки* плавно переходили з російських тематичних форумів на українські через те, що там можна було знайти локальні спільноти й жінку зі свого чи сусіднього міста.

Серед них найпопулярнішим був, мабуть, «Чат Bizzare», створений у 1999 році. На «Бізар-чаті» були окремі лесбійські кімнати, де сиділи та спілкувалися багато людей із київської лесбійської спільноти. Олена Шевченко згадує, як саме «Чат Bizzare» став для неї місцем, звідки почалася її тривала пригода з активізмом:

«Перший мій досвід знайомства з кимось [із лесбійок] — це чат “Бізар”. У мене з’явився комп’ютер, і я почала шукати інформацію за запитом “геї, лесбійки”, і з пошуку я якось вийшла на сайт “Чату Bizarre”. Це точка входу була, так. Я там, у принципі, і познайомилася з Лаймою Гейдар. І моє лесбійське життя одразу почалося з активізму».

Елена «Вітамінка» пригадує, що серед українських ресурсів вона спілкувалася на локальному сайті «Львівська балачка»: 

«Я там дівчат шукала. Зустрічались під кафе “Театральне”. Це часто натуралки були. Але там всі такі “натуралки”. Я ніколи не приховувала [що я лесбійка]. Ну, пару разів зустрілися, прогулялись, та і все».

Світлана з Києва, яка також користувалася «Гала.нет», розповідає:

«Це, мабуть, був 2000 рік. Тоді з’явився “Гала-чат”. Там я познайомилася з першими лесбійками, які не були моїми однокурсницями, а просто людьми, з якими я познайомилася, тому що вони були лесбійки і теж шукали стосунки. Спілкування було адресним — я писала конкретним людям. Починаєш писати, з’ясовуєте, чи вам цікаво, чи не цікаво, потім ви йдете на каву або й не йдете. Мені було кайфово спілкуватися на форумах і чатах, я це дуже любила, ніякої незручності. В мене ніколи не було в голові, що я роблю щось не те. Я була відкрита світу, і всі жінки світу були переді мною. Але я дуже швидко одружилася, тому цей період дуже швидко закінчився (сміється). Однією з дівчат, з якими я познайомилися на “Гала-чаті”, була моя сусідка, яка жила у сусідньому домі. Тому ми й зустрілися наступного дня. У результаті я дуже швидко пішла з “Гала-чату”, бо сусідка мені розповіла, що є інший ресурс, де всі [лесбійки] спілкуються. Це була так звана “Дошка”».

Українські лесбійські* вебфоруми

«Я шукала лесбійок в інтернеті, мені було цікаво, тому що мені здавалося, що я одна така. Тоді я знайшла форум “Борда”», — розповідає Ольга Байка.

Одним із перших і культових суто лесбійських форумів був київський форум під назвою «Доска» і під адресою anna.artstyle.com.ua. «Доску» робила на волонтерських засадах людина з ЛГБТ-спільноти, яка працювала веб-дизайнеркою. Звали її Фіш або Фішка — це був, звісно, її нік. Починалася історія «Доски» з невеликого сайту на безкоштовних хостингах. Потім якийсь час існував тільки форум. А у 2003 році Фіш запустили новий сайт www.lesbi.org.ua, який мав бути не тільки місцем для спілкування, а й культурною платформою.

«Це був уже 2001 рік. Люди, які сиділи на “Дошці”, всі і зараз є в полі мого зору (ну, не всі, але дуже багато). Там була Оля Комєта, Лайма Гейдар. Нас було багато. Мені здається, що на форумі могло бути від 50 до 100 людей, не менше», — каже Світлана з Києва.

«Дошка» вперше стала місцем організації лесбійської* спільноти у Києві. На основній заставці навіть стояв малюнок двох жінок, які сидять на лавці, а за спинами у них вимальовується Червоний корпус. 

«Я закохалася у 18 років у найкращу подругу, дуже класична історія. Нічого не вийшло, звісно. Потім, десь у 20 років, тобто приблизно у 2000 році (може, трошки раніше), я почала шукати когось, з ким можна проводити час у Києві. Я шукала, щоб просто бути частиною якоїсь спільноти, не бути самою. В мене не було ніяких, там, психологічних розладів чи депресії, я прийняла [свою гомосексуальність] і все. Я просто шукала когось, хто мене зрозуміє, бо в мене було небагато близьких друзів. А тим, що були, я не могла відкритися на той час.

Я не уявляла, який форум потрібно шукати. Я вже ці запити не пам’ятаю, бо комп’ютера в мене не було, була бідна сім’я, тож доводилося шукати інтернет-кафе. Потім комп’ютер був, але не було інтернету, бо не було телефону.

Але потім у мене якось так вийшло, що інтернет з’явився у мене вдома, дуже повільний. І якось я суто випадково знайшла “Арт-форум” і зареєструвалася. Декілька місяців я просто читала, бо боялася щось написати від себе. Я не знала, як на мене відреагують, і мені здавалося, що всі такі досвідченні і круті тьотки, а я така нічого не розумію. А потім щось потихеньку почалося, і далі мене одна з найактивніших виціпила і показала “Бродячу собаку”», — розповідає Анна з Києва.

Невідомо, чому перестав існувати форум «Дошка». Можливо, тому, що утримування форуму не було основним зацікавленням Фіш — здавалося, що вона бачила роль сайту по-іншому, як повноцінний портал для людей з різними інтересами. Тож сама «Дошка» проіснувала рік чи два, а пізніше всі користувачки плавно перекочували на сайт feminist.org.ua «Жіночої мережі», який був сучасніший і кращий.

Підсумовуючи, чати для знайомств і форуми неймовірно прискорили формування лесбійської спільноти в Україні, особливо у Києві. Живе спілкування тривало, але деякі лесбійки віддавали перевагу знайомствам суто на форумах, не долучалися до груп, не ходили знайомитися в бари, клуби чи на плєшки.