Відкритий міський простір на кшталт скверів, парків (зокрема лавок, бордюрів, монументів, фонтанів, публічних туалетів), головних вулиць, затишних під’їздів у центральних районах міста, пляжів — це ті варіанти місць сходок, які належали ЛГБТ-людям за умов, коли гомофобне суспільство не залишало їм іншого вибору. Дискримінація та гендерна економічна нерівність маргіналізували ЛГБТ-людей із закладів та інституцій на вулиці, тож «гейські точки» виникали через брак приватних місць для зустрічей (барів, клубів, готелів чи навіть приватного житла).

Проте в міських джунглях геям і лесбійкам* можна було досить обачно та мирно вести своє життя і водночас бути достатньо відкритими — що було необхідно, особливо у випадку геїв, для пошуку нових партнер_ок і клієнтів. На вулицях ЛГБТ-люди могли наражатися на меншу небезпеку, ніж у загальних закладах, і заразом займатися котеджингом^[1]Від англ. cottaging — слово зі сленгу британських геїв, яке означає анонімний секс між чоловіками у громадському … Continue reading та круїзингом^[2]Також слово зі сленгу британський геїв, що означає пошук сексуальних партнерів у публічних місцях.. 

На території колишнього Радянського Союзу геї називали свої місця зустрічей плєшками — від російського слова «плешка». «Плєшка» — це публічний простір, не завжди таємний, де збиралися переважно геї для пошуку сексуальних партнерів. Зазвичай це були парки чи й просто закутки на вулицях, у скверах, де можна було елементарно посидіти або зайнятися сексом у більш-менш прихованому місці, як-от у кущах. Про ці місця знали у спільноті, та й серед гетеросексуальних людей плєшки ставали міською легендою.

Якщо плєшки в Україні початково й були виключно творінням і місцями геїв, то пізніше там почали зустрічатися також лесбійки. До цього жінки відчували, що знайомитися безпечно можна переважно тільки через газети або через знайомих подруг.  З розпадом Радянського Союзу і більшою свободою, особливо для молодих жінок, вони почали почуватися більш вільно і безпечніше — настільки, що ідея знайомств і гулянь на вулиці не здавалася їм такою небезпечною, загрозливою і неможливою, як це було для старшого покоління на той час. Оскільки до 90-х років лесбійських плєшок по Україні в основному не було, лесбійки просто тяжіли до тих місць, які вже організували собі в місті геї. Коли не можеш знайти собі пару чи іншу лесбійку, приєднатися до геїв на плєшці означає просто бути «зі своїми» і «серед своїх». Тому історія лесбійських плєшок — це переважно історія гейських плєшок, хоча лесбійки через потребу, а часом і через примус чи сварки з геями організовували і власні плєшки.

«Стометрівка» на Хрещатику

Серед найвідоміших гейських плєшок у Києві — громадський туалет у парку Тараса Шевченка, Гідропарк, нудистський пляж на Трухановому острові, «стометрівка» на Хрещатику, сквер біля стадіону «Динамо» тощо. Більшість із цих місць уже не діють, крім Гідропарку, який навіть сьогодні залишається активною плєшкою. А от у 90-х та 2000-х ЛГБТ-життя Києва кипіло на «стометрівці».

«Стометрівкою» називали відрізок вулиці Хрещатик на непарному боці від Бессарабки і майже до входу в метро «Хрещатик». Тут геї гуляли туди-сюди, сиділи на лавках і шукали знайомств, у прилеглих дворах займалися сексом.

Лесбійки стали більше збиратися на стометрівці починаючи з нульових. Олена Шевченко, сьогодні голова громадської організації «Інсайт», брала активну участь у житті лесбійської* спільноти у 2000-х і добре пам’ятає «стометрівку»: 

«”Стометрівка” ніколи не була місцем для лесбійок, для жінок вона почала проявлятися лише у двохтисячних, до цього це була плєшка для геїв, і всі про це знали».

На початку і в середині 2000-х дедалі більше лесбійок* відвідували «стометрівку», щоб прогулятися, випити пива, з’їсти морозива. Якщо чоловіки ходили на плєшки, щоб шукати партнерів, то лесбійки використовували ці місця просто для соціалізації, проведення дозвілля, спілкування.

Через потребу власного окремого місця і часто через те, що лесбійки заважали геям, перші імпровізували й організовували власні місця. Так, біля «стометрівки» дівчата організували свою окрему плєшку, де могли, нікому не заважаючи, проводити час у свій спосіб. Олена Шевченко пригадує:

«Там, де зараз на Хрещатику знаходиться магазин “Рошен” або ресторан “Катюша”, раніше був кінотеатр “Орбіта” (вул. Хрещатик, 29 — прим. авт.), ось за цим будинком одразу є вхід у дворик, де розташований майданчик. У двотисячних там збиралися лесбійки. Там ще був поліцейський участок, а збоку така дитяча площадка досі є. Насправді, дівчата проводили час також на лавочках на самій “стометрівці”, але найчастіше все ж таки компанії [лесбійок] заходили у дворик, бо там можна було і пити, і трошки шуміти».

Кіра з Києва розповідає про способи, які лесбійки мали, щоб розпізнавати одна одну на «стометрівці»:

«Коли дівчата просто проходили повз, потрібно було обов’язково звертати увагу на руки — чи у неї короткі нігті, чи є перстень на великому пальці. Якщо дівчина просто сиділа сама на лавочці чи їх було двоє, і вони при цьому роздивлялися по сторонах, курили, пили пиво, то завжди було зрозуміло, що вони “в пошуку”. Це якимось чином було відомо, гей-радар ніхто не відміняв. Для лесбійок характерно було гуляти по двоє або троє, але не поодинці. Тому що це гейський прикол — гуляти по одному».

На початку двотисячних серед київських лесбійок панував жорсткий поділ на буч і фем. При цьому фемінних лесбійок сприймали гірше, ніж буч. Олена Шевченко підтверджує:

«Я часто наводжу такий приклад: ти йдеш із дівчиною по “стометрівці”, ви пара, в якій одна більш фемінна, інша маскулінніша, і коли дівчата підходять до вас, то руку тиснуть тільки маскулінній. Загалом, ставлення до фемінних було таке ж, як у суспільстві в цілому, тобто що вона несерйозна, швидше за все, спить з чоловіками, з жінкою хоче тільки погратися і так далі. Багато хто косив під бучів, щоб виглядати серйозними, бо маскулінною ти зчитувалася як своя. І багато приходили в тєму і починали кардинально міняти свій образ на більш маскулінний. А зараз багатьох зустрічаю знайомих із минулого, і вони, навпаки, відійшли від образу буч».

А популярним серед буч-лесбійок у 2000-х було одягатися в чоловічі піджаки, на кілька розмірів більшу сорочку, черевики, краватки, ремені, стригтися в стилі Сурганової, Арбеніної чи Земфіри і носити розпізнавальні знаки на кшталт персня, чогось веселкового, значка тощо.

Про «стометрівку» дізнавалися у кілька способів: просто натрапляючи на плєшку випадково або за допомогою «черезтинного радіо».

Звісно, не всі лесбійки полюбляли «стометрівку», але так чи сяк про неї знали і часом туди ходили. Тоня (ім’я змінено) з Києва, яка рідко гуляла на «стометрівці», пригадує:

«Зараз, мені здається, “стометрівка” трохи вмерла, а раніше на питання, куди піти познайомитися, всі б назвали “стометрівку”. Там у дворику збиралася компанія, яка випивала, співала пісні. Я заходила туди, мабуть, кілька разів, але це було не моє коло спілкування. Переважно я приходила туди тільки зі знайомими, щоб когось знайти. Особливого бажання там залишатися не було, хоча знаю звідти адекватних людей. Мені, мабуть, не подобався їхній рівень бесід, про що вони говорили (я не маю на увазі про жінок, а загалом). Це була така дворова босота, мабуть, там більше молодше покоління збиралося, з яким мені було не дуже цікаво. Просто такий був період часу…»

«Стометрівка» також була обов’язковою точкою на ЛГБТ-мапі Києва для л-туристок з інших міст України. Кіра, яка свого часу показала київську плєшку кільком гостям столиці, розповідає:

«Я не ходила спеціально на “стометрівку”, просто ми приходили туди іноді з друзями. Ми дуже часто туди ходили для того, щоб зробити екскурсію приїжджим. Тому що навіть за Києвом про неї чули багато, це ж було визначне місце. Печерська лавра просто не в пошані у нас (сміється)».

Залишається питанням, наскільки для лесбійок «стометрівка» відігравала роль місця реального контакту із сексуальними чи романтичними партнерками. Кіра не впевнена, чи знаходили лесбійки на плєшці контакти для сексу, але каже, що жінки безперечно знайомилися на «стометрівці»:

«Навіть просто сидиш, п’єш пиво, хтось проходить повз, хтось кидає якусь репліку, хтось підходить, і в результаті просто зав’язується розмова. Люди починають спілкуватися, розмовляти, навіть відсторонено. І просто розумієш, твоя людина чи не твоя, наскільки тобі цікаво».

Ситуативні плєшки

Протягом 90-х та 2000-х лесбійки, які спілкувалися в інтернеті на різних форумах і в чатах, стихійно організовували собі плєшки в різних точках Києва. Такі місця сходок виникали, коли з’являлася потреба зустрічатися офлайн, і зникали, коли змінювалися обставини чи така потреба зникала. 

Такою, наприклад, була плєшка в Дорогожицькому парку, де дівчата з форуму «Борда» (або ще «Доска») збиралися на лавках в алеї, яка веде від метро. У 2001 році Світлана з Києва за доволі цікавим збігом обставин дізналася про це місце зустрічей лесбійок:

«Я познайомилася в “Гала.net”-чаті з сусідкою з мого будинку, і це вона мені розповіла, що взагалі є такий форум “Доска”. Пізніше я дізналася, що тусовка з “Доски” збирається на Дорогожичах».

Там дівчата, як і в дворику біля «стометрівки», просто сиділи на лавочках, розпивали напої, куплені в супермаркеті, і розмовляли про те і про се. Плєшка на Дорогожичах проіснувала недовго.

Іншу такого ж роду плєшку дівчата організували в парку «Дружби народів». Ольга Ольшанська розповідає, що вони з групою київських фанаток російського гурту «Butch», яка була особливо популярна серед лесбійок в 2000-ні, зустрічалися на лавках біля пам’ятника Паніковському (Київ, вул. Прорізна, 6). Безперечно, це не всі місця зустрічей у лесбійській* історії Києва, а лише ті, про які вдалося дізнатися під час дослідження.

Харківська «стометрівка»

Лесбійки мали свої плєшки майже в кожному великому українському місті. У 2000-х будь-яка сапфічна дівчина у Харкові знала відповідь на питання, де у місті розташована лесбійська плєшка, а саме «приблизно навпроти чоловічої плєшки».

Гейську плєшку у Харкові, так само як і в Києві, називали «стометрівкою», і це був шматок алеї між двома входами в метро «Університет», які виходили на парк Шевченка.

«У Харкові була одна плєшка, але вона була гейська, спільна для всіх, однак геї вирішили, що вона тільки для них. Ми з моєю сестрою від початку вирішили, що з геями взаємодіяти не будемо», — каже Віра Чернигіна, яка разом із сестрою Надею у 2005 році заснувала першу харківську лесбійську плєшку.

• 

• 

«У 2005 році ми з Надьою познайомилися із фан-клубом Земфіри, групою приблизно з 10 чи 15 дівчат, які до цього були у фан-клубі “Нічних снайперів”, а до того ще у якомусь фан-клубі. Але от саме фанатки Земфіри були найактивнішими у 2005 році. Було зрозуміло, що майже всі в фан-клубі були лесбійками, однак вони об’єднувалися лише за принципом фанаток.

Зустрілися ми з ними покрученим шляхом. Я вже не пам’ятаю, в якому саме онлайн-чаті ми познайомилися з бісексуальною дівчиною Маєю (ім’я змінено), яка служила в ізраїльській армії. Хоч сама вона була з України, та жила з родичами в Ізраїлі віддавна. І це саме Мая нам сказала про те, що в Україні також щось відбувається, і дала наводку на одну дівчину з Харкова, Юлю (ім’я змінено), з якою ми спілкувалися майже два місяці. Ми зустрілися з Юлею і почали збиратися раз чи два на тиждень вчотирьох (тобто з нею і ще з одною дівчиною). У нас не було сексуальних взаємодій, ми просто обговорювали наші життя. І потім одна з них вирішила познайомити нас з фан-клубом “Земфіри”. Це відбулося у центрі Харкова в “Жилі-билі”, такій столовці, де всі бухали. Пам’ятаю, було темно. Я була в шоці, що такі люди [лесбійки] існують. На цьому закінчився сам контакт із фан-клубом. Однак нам із Надьою настільки сподобалося, що ми вирішили самі збирати людей. Нам потрібен був привід. У них був привід збиратися через Земфіру, який ми не поділяли. Тому ми вийшли з ініціативою до деяких членкинь фан-клубу збиратися на “стометрівці”», — розповідає Віра, сьогодні президентка ГО Харківського жіночого об’єднання «Сфера», про історію заснування лесбійської плєшки.

Сестри Чернигіни збирали дівчат на бордюрі чи лавочках на гейській харківській «стометрівці» в районі метро «Держпром», а точніше, в місці приблизно навпроти Харківського національного університету ім. Каразіна, розташованого по той бік Майдану Свободи.

«Спочатку там збиралося до п’яти-десяти жінок, а потім нас вже стало більше двадцяти. Дівчата збиралися кожного вечора залізно після шостої, і цілий рік це було місце, куди можна було прийти, і там стовідсотково були б дівчата», — розповідає Віра.

Таким чином, на харківській «стометрівці» лесбійки гуляли собі окремо, а геї — собі. Дівчата там просто проводили час, спілкувалися, пили пиво, лускали соняшникове насіння і курили. Вони мали власні звичаї:

«Перше, що потрібно було зробити, коли приходиш, — це привітатися з усіма. У нас була традиція здороватися за руку і цілувати в щічку. І це було настільки серйозне правило, що навіть ті, хто не любили фізичну взаємодію, їм доводилося це робити. Це вже потім, коли у всіх з’явилися межі і вони вже були здібні пояснити це, то, звісно, все змінилося.

Після того, як всі привіталися, хтось щось розповідав. Ми пили пиво, тоді ще можна було пити алкоголь на вулиці. Ми були настільки різні, мали несхожі життя, і єдина точка, де ми об’єдувалися — це ось цей простір. А після вже всі розходилися по своїх гетеросексуальних роботах та навчаннях і продовжували своє життя».

Анна Шаригіна не була частиною тусовки на «стометрівці» в Харкові, але, звісно, про неї чула, хоча вже й не пам’ятає, яким чином дізналася про плєшку, яку заснували сестри Чернигіни.

«Здається, тоді у мене не було роботи або я була в пошуках праці. Коли я залишала дитину вдома або з нянею, щоб піти на співбесіду, я намагалася пройти повз те місце [де мали бути лесбійки]. 

Плєшка була поряд із будівлею університету, тож там по дорозі від метро ходили люди з Каразіна. Раніше можна було зрозуміти: якщо жінка в штанах, ну або з короткою стрижкою, то так [вона лесбійка]. А там наче всі такі були, там реально була дуже емансипована молодь і викладачі. Це не Могилянка, звісно, але все одно було дуже багато емансипованих жінок, чоловіків, які одягалися якось так, як не властиво чоловічому образу. І хрін як його можна було зрозуміти, хто між ними лесбійки», — розповідає Анна.

Для Віри час, проведений на плєшці, — це приємний спогад, сповнений відчуття свободи:

«Це все було настільки вільно. Я зараз навіть не розумію, як це тоді було можливо… Ми навіть цілувалися, ціла група людей між собою цілувалася, і нікого це взагалі не засмучувало. Зараз нас би побили. Може, ми були якісь божевільні, може, всі нас боялися. Лише одного разу певний бездомний якось викликав якимось чином поліцію, тому що ми сиділи на вічному вогні (ну, зимою було холодно) і соняшникове насіння лускали у цей вогонь».

Через рік регулярних зібрань лесбійки пішли зі «стометрівки». За словами Віри, геї попросили їх піти з плєшки, тому що ті відганяли від них хлопців (маючи на увазі натуралів, які платили грошима за секс). Тож вони перейшли на іншу плєшку — «холодильник».

«Холодильником» називали в Харкові монумент на честь проголошення радянської влади в Україні на площі Конституції, повна народна назва — «П’ятеро виносять холодильник із ломбарду». Назва пішла від того, що пам’ятник мав вигляд кам’яної брили і п’ятьох постатей, а за ним знаходився ломбард. Сьогодні його вже знесли. «Холодильник» був суто лесбійською плєшкою і проіснував два роки. Часом лесбійська сходка переносилася до Вічного вогню чи в інші місця у Харкові.

«Ми перманентно змінювали місця. Раз на тиждень чи місяць треба було змінити обстановку, просто піти кудись своєю компанію, щоб ліві дівчата не приєднувалися», — каже Віра.

Стефаник, ікони, бомонд

Що ж до інших міст, то тут історій менше. Марта (ім’я змінено) зі Львова розповідає, що в середині нульових деякий час ЛГБТ-лвівян_ки збиралися влітку у сквері Олекси Гасина біля Львівської національної наукової бібліотеки України імені В. Стефаника. 

також«Цей період був взагалі таким цікавим, бо ми грали в ігри, щось розповідали один одному», — пригадує Марта.

За словами Джемми, цю плєшку на розі вулиць Коперника та Стефаника, де знаходиться сквер, раніше називали «Іконами»: 

«Здається, назва походить від історії, пов’язаної з людьми, які повиходили колись там з іконами. Але це було дуже давно, ще до Другої світової. Ця назва була дуже древня. На “Іконах” був кіоск, де працювала Ірина (ім’я змінено), яка була “з теми”. Ми збиралися там на вулиці або в кіоску, якщо якраз була саме Іринина зміна. Люди любили часом забитися в той кіоск, коли було холодно, і сидіти в ньому. Хтось сидів, хтось стояв, на всіх місця не вистачало, тому що кіоск маленький, а нас багатенько доволі. Там можна було собі і кави попити, або чаю, або пива — будь-що. Це був, здається, 2004 рік чи 2005-й… Ще до Помаранчевої революції. Там я бувала дуже рідко, роботи було дуже багато».

В Одесі також були суто лесбійські плєшки. Як пише Анна Леонова, виконавча директорка організації «Гей-Альянс Україна», для видання «Такой», у середині 1980-х жінки зустрічалися на берегах ставків у парку Перемоги. А вже в середині 1990-х популярним місцем зустрічей стала Грецька площа, по-іншому «Гречка».

У Херсоні також існувала гейська плєшка «бомонд» біля фонтану на проспекті Ушакова, якою могли скористатися лесбійки.

У наступній статті читайте про життя, яке вели лесбійки в інтернеті!

Знайшли історичні неточності або вам є що доповнити до цих історій та фактів? Пишіть нам на електронну адресу lesbian.archive.ua@gmail.com.