Після моменту, коли сапфічна дівчина вже усвідомила чи прийняла, ким вона є, набралася сміливості або, навпаки, лише починає відважуватися шукати того, чого насправді хоче, настає інший момент — пошук знайомств із іншими сапфічними жінками, або ж пошук спільноти.

На початку 1990-х в Україні (як, загалом, і до цього періоду, однак останнє десятиліття ХХ століття відрізнялося навіть від 80-х свободою і кількістю сапфічних молодих жінок, які починали бути активнішими) для лесбійок* було серйозною проблемою знайти одна одну, сам процес знайомств був досить непростим.

Розповідь про 90-ті майже всі респондентки починають із того самого: «Тоді не було інтернету, мобільних телефонів, лесбійських барів чи інших публічних місць, я не була знайома з іншими лесбійками і не знала, як їх знайти». Усвідомлення цих умов дозволяє зрозуміти, чому існування лесбійської спільноти в ті роки було неможливим.

Декому з лесбійок у ті часи щастило, і вони зустрічали жінку, з якою у них зав’язувалися романтичні взаємини чи в школі, чи в інституті, а то й у дворі. Однак частіше жінки жили у суто гетеросексуальному середовищі, були ізольованими у своїх селах і маленьких містечках на периферії. Без сумніву, у столиці було більше можливостей натрапити на партнерку. За іншим сценарієм все могло початися з прагнення знайти кохання, зав’язати стосунки.

Газети

Одним із органічних способів знайомств, який спадав на думку більшості у ті часи, був пошук інших жінок через оголошення в газетах.

«У 1991 році мені пощастило, тому що це був період сплеску всякої поліграфії сумнівної якості», — згадує Ксенія із Києва, одна з респонденток у дослідженні.

На початку 90-х за браку тематичних газет лесбійки давали оголошення у звичайних виданнях, часто рекламно-розважальних та місцевого рівня. У цих газетках були розділи для знайомств, і люди тоді користувалися абонентними скриньками у поштових відділеннях. Про оприлюднення особистої адреси чи номера телефону в газеті не могло і йтися, тому лесбійки зазвичай орендували на потрібний їм час абонскриньки на пошті і списувалися листами. 

Ксенія згадує, що тоді набула популярності невеличка газета «Совершенно секретно»^[1]Ксенія застерігає, що може помилятися з назвою газети, адже пам’ятає, що це була малоформатна газета із … Continue reading, у якій було багато різних тем, зокрема розділ знайомств на останній сторінці:

«“Совершенно секретно” була такого малого формату А4 і складалася, здається, із чотирьох розворотів, восьми сторінок. Там були блоки, наприклад, А — “совершенно секретно про інопланетян”, Б — про сексуальні питання, про кулінарію, садівництво, тощо».

Інша респондентка, Лєна «Вітамінка», на початку 2000-х у Львові скористалася газетою оголошень куплю-продам «Ваш магазин», яка існує і донині.

«Таким чином я знайшла цілу компанію, з якою я пізніше дружила. Першою на моє оголошення відповіла дівчина Марс, через яку я познайомилася з Зоряном Кісем. Я не шукала через газету стосунки, бо я взагалі думала, що я одна у Львові [лесбійка]», — розповідає Лєна.

Шаблоном для таких оголошень було, звісно, речення «Жінка шукає жінку. Місто і номер телефону чи поштової скриньки». 

«А ще, щоб привернути увагу, можна було ще щось дописати “для періодичних зустрічей”, “для постійних відносин”. Пам’ятаю, в одному оголошенні котрась написала: “Щоб ввела мене в світ лесбійського кохання”. Я впевнена, що там людина була завалена листами», — каже Ксенія.

Загалом у відповідь лесбійки отримували багато листів. Оголошення приводили до довгих листувань, а це повільний спосіб спілкування. Знайомства забирали дуже багато часу, який ішов головно на те, щоб налагодити довірливі стосунки. 

«Швидко це не відбувалося, все це займало час: надіслати листа, щоб прийшла відповідь, а потім ще попереписуватися, щоб вибудувати довіру. Все було дуже лячно. Знайомства інколи займали місяць, два, і часто дві людини не сходилися характерами чи інтереси були різні, чи просто не подобалися», — розповідає Ксенія.

Звісно, були й невдалі спроби нав’язати знайомства таким чином. Декому цей метод знайомств тільки додавав відчуття абстрактності гомосексульності й гомосексуальних людей. Анна Шаригіна так згадує свої спроби написати оголошення в газету у 2000-их: 

«Я була розгублена, тоді ще я не знала, як знайти когось, щоб зустрічатися. Не пам’ятаю, як називалася та газета, але там була сторінка зі знайомствами. Я думала написати туди, чи навіть написала оголошення, я, можливо, навіть комусь написала паперові листи, але з цього теж нічого не вийшло. Це все займало дуже довгий час. Ти купуєш газету, думаєш, може, я знайду когось, виконуєш усі умови. Я просто навіть не перевіряла, чи додали моє оголошення. Мені було дивно, що це треба писати незнайомій людині.

Я точно не поставилася до укладання оголошення якось особливо креативно, я була дуже налякана, і мені взагалі здавалося, що це якийсь фарс, якийсь вигаданий світ, просто такого не існує. Я сама не могла до себе поставитися серйозно. Але, тим не менш, я намагалася скористатися цими ресурсами».

«Спид-инфо»

Інша важлива роль, яку відігравали для лесбійок* різного віку газети на початку 90-х, — це роль важливого джерела інформації у секс-просвіті. Саме в той період, з Перебудовою і розпадом СРСР, коли відкрилися інформаційні клапани і перекладена інформація почала надходити також із-за кордону, багато хто відчувся наче знову народженим.

Важливою в цей період, а саме у 1989 році, стала поява російської газети «Спид-инфо», яка розповсюджувалася і в Україні і яку можна було купити в будь-якому кіоску — з неї бере відлік ціла епоха для ЛГБТ-людей на території колишнього СРСР.

Ксенія розповідає про газету «Спид-инфо» як про часопис, який був монументальним виданням для ЛГБТ-спільноти тих часів, принаймні для столичної спільноти.

«Це була величезна газета сторінок на двадцять, як раніше (в Радянському Союзі — прим. авт.) “Літературна газета”, яка виходила раз на місяць. Це була ціла епоха. “Спид-инфо” було таким собі букварем, там дуже багато піднімалося питань про секс загалом, СНІД (хоча можна подумати, що раніше його не існувало), а також інформація просто для розширення кругозору. Звісно, також було багато всякого різного гівна, але корисної інформації також, тому що ці питання взагалі ніколи не піднімалися. Це була дуже популярна газета. Люди збирали підшивки, якщо у когось відбувалися якісь гулянки чи дні народження, то там могли читати “Спид-инфо”, кожен по сторінці розбирав».

Хоч «Спид-инфо» і не була профільною газетою ЛГБТ, там час від часу публікували  статті про геїв та лесбійок. 

«Там були окремі розділи про геїв і лесбійок, не дуже багато, але були. Але і це вже було дуже багато, тому що до “Спид-инфо” не було взагалі нічого», — ділиться Ксенія.

У місячнику «Спид-инфо» також публікувалися приватні оголошення, і їх розміщували й лесбійки.

Популярність «Спид-инфо» серед ЛГБТ-людей, зокрема лесбійок, тривала десь до 2002 року. Між 2002 та 2003 роками зацікавлення «Спид-инфо» почало спадати та зводитися до нуля, тому що на медіаринку з’явилося дуже багато різної та місцями набагато якіснішої інформації, а з-за кордону навіть почали надходити еротичні журнали. А з появою інтернету сенс друкованих видань і публікації в них оголошень був зовсім втрачений.

Зустрічі на вулиці

Іншим — мабуть, найоригінальнішим — способом знайомств серед лесбійок у 2000-х користувалися дівчата зі Львова. Вони практикували знайомства на вулиці. Цей винахідливий спосіб виріс, безперечно, із браку інших доступних інструментів.

Про це говорить одна з респонденток зі Львова, Марта (ім’я змінено): «Тоді в принципі не було якоїсь сформованої [лесбійської] спільноти [у Львові], навіть не “більш-менш”, а взагалі не було».

Марта розповідає, що в її місті лесбійки, побачивши в місті дівчину, яка могла бути «в темі», запрошували приєднатися до їхньої компанії:

«Було в місті пару людей, які разом тусили, вони активно шукали когось ще для спілкування, хотіли підтягувати “своїх”. Вони просто бачили когось у місті, знайомилися, казали “привіт, давай тусити” і т. д. Інколи помилялися».

Саме таким чином Марта у 2003 році, коли їй було 19 років, випадково познайомилася з групою львівських лесбійок — а радше, це вони її знайшли. 

«Тоді я познайомилася абсолютно випадково з однією людиною, яка мене сама шукала, бо десь побачила. Їй щось впало в око, мабуть, спрацював радар. Таки знайшла. Ця дівчина жила у мене на районі, і через знайомих знайомих знайомих вийшла на мене. Мобільних телефонів тоді не було, вочевидь (ну, у мене принаймні), і вона зателефонувала мені на домашній і сказала, що треба зустрітися й поговорити. Я була дуже здивована і подумала: “Окей, хочеш зустрітися, давай зустрінемося, поговоримо, хоча хто ти — я уявлення не маю”. І вона мені розказала, що “ти знаєш, є от так і так”. Але я тоді ще нічого їй не говорила [про свою сексуальність], а сказала їй, що не зовсім розумію, про що йдеться, до чого це все.

Вона була не впевнена, чи я лесбійка, оскільки якісь там зовнішні ознаки зчитувалися, але ніколи не можна бути абсолютно впевненим, особливо тоді. Але щось її тоді наводило на такі думки. І в результаті вона почала розказувати мені щось про своє життя, розказувала, розказувала, розказувала, а потім раптово змінила чоловіче ім’я на жіноче і сказала, що так правильно. Але в мене не було ніякого шоку, відторгнення, того, що вона очікувала. Так само й надмірне зацікавлення я успішно стримала, тому що все-таки у мене була думка про те, що це мій район, і я не знаю цю людину, і чомусь вона мені подзвонила, і чомусь вона про це зараз зі мною говорить, якось це мені не сподобалося. 

Ми з нею кілька разів бачилися, але я не мала великого ентузіазму тусити з тими небагатьма людьми, які там [у групі лесбійок] були. Зараз я думаю, що все таки це в мені грала внутрішня гомофобія, тому що я думала, що те, що я така (лесбійка — прим. авт.), ще не означає, що я маю комунікувати з людьми лише з цієї причини, що в мені ще є багато інших різних сторін, і виділяти якусь основну або основоположну для комунікації, мабуть, немає сенсу. Така була молода і пафосна (сміється). Але пройшло трохи часу, я перезнайомилася з усіма дівчатами з цієї групи, і тоді вже повністю інтегрувалася у тусовку».

Лєна, яка проводила час саме в цій групі лесбійок, що часом шукали контакту з дівчатами, яких вони минали чи бачили на вулиці і мали якісь підстави вважати, що вони можуть бути «із тєми», як тоді говорилося, підтверджує цей історичний факт: «Було таке, ми так знайомилися, кілька дівчат так приєдналися до групи».

Події

Трохи пізніше, вже ближче до середини 2000-х, коли щойно почався розвиватися ЛГБТ-активізм — не тільки на рівні громадських організацій, а й на індивідуальному рівні — познайомитися з лесбійками стало можливо на активістських подіях. 

Анна Шаригіна розповідає, що вона вперше зустрілася із харківською лесбійською тусовкою у 2006 році, коли у Харкові відбулася подія «Зустріч із психологинею», яку організувала Ніка Ісаєва із луганської ЛГБТ-організації «Наш світ». Психологинею, з якою мала відбутися зустріч, була сама Анна Шаригіна, яка тоді практикувала психологію. Саме на цій події Аня познайомилася з Вірою та Надією Чернигіними та іншими сапфічними жінками, з якими пізніше пов’язалося її життя.

«Мене як психологиню запросила Ніка, яка вийшла на мене, здається, через форум “Жіночої мережі”. Я повинна була презентувати свою психологічну, терапевтичну діяльність. Я взагалі не розуміла, що це буде і що потрібно робити, знаєш, презентації організацій тоді ще взагалі не робили. Це відбувалося, здається, у будинку вчителя, і я підозрюю, що це були ті часи, коли донори давали гроші у валізах», — розповідає Аня.

Спочатку на подію зібралося лише кілька людей, пригадує Аня, а Віра та Надя привели із собою цілу групу.

«В якийсь момент нікого не було, тільки 4-5 людей, а потім — раз, і приходять ще 15 людей, і це прям змінює повністю хід дискусії. Віра з Надею були сильно авторитетні в тусовці», — каже Анна Шаригіна.

Першу свою зустріч із такою великою кількістю лесбійок Аня, яка на той момент мала труднощі з пошуками власної спільноти, описує дуже емоційно:

«Тоді я вперше побачила таку силу-силенну лесбійок в одному місці, які розмовляли між собою. Просто це зовсім інше відчуття, коли тебе оточують люди, з якими ти схожа, і всі один про одного це знають. Я була дуже схвильована. Для мене це було як потрапити за лаштунки якихось зйомок порнофільмів (якщо романтизувати таким чином цю індустрію) або якусь там супермегасексі вечірку. Я тоді вперше відчула, що це субкультура, що це про спілкування, про якусь групу людей, що це не тільки про відносини, що це не тільки про те, щоб мені знайти пару, що це про інших людей, таких ось як я.

У той день я була на величезних каблуках, у дуже короткій спідниці. Це вперше було, коли дівчата кокетували зі мною і коли не приховували свій інтерес. Знаєш, коли чоловіки себе апріорі впевнено почувають з жінками, вони починають жартувати так, ніби вони найбажаніші у світі і це зрозуміло всім. Дівчата вели себе приблизно так само, і для мене це було відкриттям, це був позамежний рівень емансипації. І тоді, я пам’ятаю, одна з дівчаток почала жартувати зі мною, якось нібито грубо підкочувати, просити телефон, і я почала кокетувати у відповідь, тому що я не була впевнена, що я хотіла б якогось продовження з саме цією людиною. А потім якось усі мене обступили вже після події, і Надюха, здається, говорить: “Слухай, ми всім розсилаємо смс і таким чином всі знають, де ми збираємося, і якщо ти даси свій телефон, ми могли б писати й тобі теж”. І я продиктувала свій номер телефону, а Надюха повертається до дівчинки, яка загравала до мене, і каже: “Бачиш як треба діяти, не те що ти, «дай телефон»,” — і сміється. І пам’ятаю, я так зніяковіла, бо це було наче перший такий акт визнання, що я цікава жінка для жінок, що я можу бути цікава жінкам теж. Я почала отримувати смс від дівчат, і вже потім стала трохи більше спілкуватися [з лесбійками]».

Віра Чернигіна, згадуючи те, якою впевненою вона та їхня група лесбійок здалися Ані, каже:

«Ми з сестрою до університету, але і в універі також, були сірими мишками, а ця спільнота [лесбійок], мабуть, надихнула нас. Саме на цій хвилі, коли в тебе вірять, коли в тебе є партнерка вже півтора року, — ти розумієш, що ти щаслива людина. Хоча при цьому ти працюєш на будівництві, на автомийці, але це байдуже, ти впевнена в собі, тому що реалізувала от ту частину себе, а як її реалізовувати до цього — ти не знала, тебе не навчали. Коли ми з Надею щойно прийшли у цей світ [лесбійок], я так само, як і Аня, була під враженням, коли побачила дівчат, і мене вражала їхня впевненість у собі».

Органічні знайомства

Іншим же щастило знайомитися з лесбійками без зусиль — ті самі приходили в життя лесбійок*, які шукали чи не шукали собі компанію. Так сталося і у випадку Джемми зі Львова, яка до того, як сама у 27 років зрозуміла свою сексуальність, знала багатьох лесбійок і дружила з ними, проводила час в різних місцях. Хоч її подруги і не були в активному камінг-ауті.

«Я не шукала навмисне лесбійок, я їх знала і до того, як сама зрозуміла, що я лесбійка. Але я ніколи не думала про те, якої вони орієнтації, мене це не цікавило, вони були просто для мене людьми. Вони також не говорили, що вони лесбійки. Але коли я вже стала на цей шлях (усвідомила себе як лесбійку — прим. авт.), я почала їх просто розрізняти, бо більшість із них були такі типові, в сенсі, видно було, що вони лесбійки. Вони якось так краще одягалися, більш спортивно, у багатьох були короткі стрижки, тому я їх одразу бачила».

А коли Джемма сама перед собою зробила камінг-аут, то просто зрозуміла, що їй приємніше спілкуватися з тими подругами, які насправді є негетеросексуальними:

«Тоді я почала розуміти, що, мабуть, мені варто більше спілкуватися з цими моїми подругами-лесбійками, тому що в нас є спільні інтереси. Бо більшість, наприклад, гетеросексуалів, з якими я спілкувалася, не сприймали мою орієнтацію. Хоча вони до мене ставилися нормально, але кожного разу мені набридли розмови: “Ти побалуєшся і перестанеш”».

Джемма ділиться цікавою історією, як одного разу в 90-х, коли вона ще намагалася жити гетеросексуальним життям, вона через свою подругу-лесбійку зустріла дівчину, яка їй сподобалася. Однак ще тоді це не підштовхнуло її зрозуміти свою сексуальність:

«Одна з моїх подруг-лесбійок, Маша (ім’я змінено), була сестрою моєї подруги, і ми були з нею знайомі ще зі шкільних років. Просто я ніколи не давала собі звітності, що вона якоїсь там іншої орієнтації, мене це не цікавило, у мене було стільки різного клопоту. 

Під час навчання я ще тоді працювала на одному з центральних ринків Львова, у мене були свої три торгові точки. До того ж я виховувала сина. Ми якийсь час із Машою навіть на одній площині працювали. І в цей період одного разу, коли я була у неї в гостях, я познайомилася завдяки Маші з іншою дівчиною, Настьою (ім’я змінено), у яку я дуже сильно закохалася. Тоді мені було двадцять років. Ми танцювали на вечірці, цілувалися, обіймалися, а потім роз’їхалися.

У нас з Настьою не було навіть можливості побачитися. Тоді не було такого мобільного зв’язку, як зараз, це зараз можна мобільними номерами обмінятися і все. У мене не було домашнього телефону проведеного, ні в неї. Коли ми роз’їхалися, я тільки знала, в якому районі вона проживає. Я просто думала, що ми знову побачимося, адже ми набили собі зустріч. І так вийшло, що я спізнилася на цю зустріч. А потім, коли я через свою знайому Машу могла з нею побачитися, якось теж щось там не складалося».

Історія Джемми з Настьою показує, наскільки комунікація, особливо для лесбійок*, у ті часи  ускладнювалася.

У Херсоні жінки також знайомилися ще одним винахідливим підручним способом — вони залишали повідомлення зі своїми номерами телефонів на стінах туалетів. Зазвичай писали: «Познайомлюся з жінкою», додавали номер телефону та часом сердечко.

Марина Усманова з Херсона, яка також зробила кілька інтерв’ю з місцевими старшими лесбійками та геями за 50, розповідає:

«Одна херсонянка досить старшого віку за 60 років, яку звали Тетяна (ім’я змінено), кілька разів знайомилася з жінками у дуже цікавий спосіб. Відомо, що геї залишали номери телефонів у публічних туалетах. Так от, частина жінок її покоління також писали номери своїх телефонів у жіночих туалетах, але це був туалет у Херсонській науковій бібліотеці (сміється). Адже хочеться ж познайомитися з інтелігентною жінкою, а не з будь-якою через газету. Мені Тетяна розповідала, що вона таким чином познайомилася зі своєю першою жінкою».

Знайшли історичні неточності або вам є що доповнити до цих історій та фактів? Пишіть нам на електронну адресу lesbian.archive.ua@gmail.com.